Але коли перший переляк минув, я зрозумів, що таки знаю. Я згадав, як Дора давала мені шкіряні жетони-черевички, а потім жестом запропонувала зняти рюкзак, щоб не довелось нести його до Лії. Я відкрив рюкзак і поклав свій гаманець у задню кишеню, суто автоматично. Зовсім не думаючи про нього. Навіть не глянувши. Я дивився на Радар, міркуючи, чи буде з нею все гаразд, якщо залишу її з Дорою, і весь цей час замість свого гаманця носив гаманець Крістофера Поллі.
— Я його знайшов і підняв. Подумав, що то, мабуть, щось цінне. Запхав у кишеню і забув про нього.
Він відкрив гаманець і витяг звідти всі гроші, що були в Поллі, — десятидоларову банкноту.
— Це, мабуть, гроші, але я ніколи не бачив подібного.
В Александра Гамільтона[48] був вигляд звичайнісінького мешканця Емпісу, можливо, навіть члена королівської сім’ї, але на банкноті не було жодного слова, тільки якась заплутана тарабарщина, від якої різало очі. А в кутках, замість цифр 10, стояли символи:
— Ти не знаєш, що це таке?
Я похитав головою. Слова й цифри на банкноті явно не читались ані англійською, ані емпісаріанською мовами, потрапивши в якусь лінгвістичну пустку.
Потім він дістав прострочені водійські права Поллі. Його ім’я можна було прочитати; все інше було якоюсь мішаниною рун, серед яких око іноді вихоплювало знайомі літери.
— Хто такий Поллі і що це за малюнок? Я такого ніколи не бачив.
— Не знаю.
Але я знав інше: те, що я викинув свій рюкзак, щоб швидше бігти, було фантастичною удачею. В ньому був мій власний гаманець, телефон (упевнений, його б це зацікавило), а ще інструкції, які я записав за наказом Клаудії. Не думаю, що слова на тому листочку були б мішаниною рун, як на десятидоларовій банкноті й водійських правах Поллі. Ні, все те було написане емпісаріанською.
— Я тобі не вірю, Чарлі.
— Це правда, — прохрипів я. — Я знайшов це в канаві біля дороги.
— І оте? — він вказав на мої брудні кросівки. — У
— Так. Разом з отим. — Я показав на гаманець, і вже чекав, що зараз він дістане револьвер містера Боудітча. «А як щодо цього, Чарлі? Ми знайшли це у високій траві за головними воротами». Я був майже впевнений, що так і буде.
Але так не сталося. Замість того щоб ефектно дістати револьвер, немов фокусник кролика з капелюха, Келлін швиргонув гаманець через усю кімнату.
— Забери пацана! — заверещав він до Аарона. — Він брудний! Його бруд на моєму килимку, на стільці, навіть на чашці, якою він користувався!
Я був дуже радий забратися звідти.
Замість того щоб повертатися тим самим шляхом, яким ми йшли сюди, Аарон повів мене вниз трьома сходовими маршами, йдучи позаду і час від часу цьвохкаючи мене гнучкою палицею. Я почувався ніби корова, яку женуть у стійло: гидко й принизливо, але принаймні не відчував, що мене ведуть на бійню. Зрештою, я був номером тридцять один, і в цьому моя цінність. Я не знав точно, але ідея почала проглядатись. Тридцять один — просте число: ділиться тільки на одиницю й саме на себе. А от тридцять два… це число ділиться до кінця.
Дорогою ми проминули багато дверей, більшість були зачинені, деякі — відчинені повністю або трохи. Я не чув, щоб у тих кімнатах хтось був. Під час нашої подорожі весь час віяло пусткою й руйновиною. Нічні солдати нам зустрічались, але в мене склалось враження, що загалом цей палац малолюдний. Я не уявляв, куди ми йшли, але врешті до мене почав долинати гучний гуркіт механізмів і рівний стукіт барабана, схожий на серцебиття. На той час я майже не сумнівався, що ми навіть глибше, ніж «Глибока Малейн». Відстань між газовими світильниками на стінах ставала дедалі більшою, деякі ледве тліли. Коли ми подолали третій сходовий марш, стукіт барабана став дуже гучний, гуркіт механізмів ще гучніший і чи не єдиним джерелом світла була блакитна аура Аарона. Я підняв кулак, аби щосили погрюкати у двері біля підніжжя сходів — не хотілося ще раз отримати по потилиці ненависною палицею.
— Нє, нє, — сказав Аарон своїм дивним комахоподібним голосом. — Просто відчиняй.