Я підняв залізну клямку, штовхнув двері, і мене мало не збила з ніг стіна шуму й спеки. Аарон підштовхнув мене всередину. На обличчі та руках майже одразу виступив піт. Я опинився на парапеті, оточеному залізними перилами по пояс. Кругла площина піді мною була схожа на тренажерний клуб у пеклі. Десятків два сірих чоловіків і жінок швидко йшли біговими доріжками, і в кожного на шиї була петля. Троє нічних солдатів байдикували біля кам’яних стін, тримаючи гнучкі палиці й спостерігаючи. Ще один стояв на якійсь подобі подіуму, б’ючи по високому дерев’яному циліндру, як по барабану конґа. На барабані були намальовані метелики-монархи, які спливали кров’ю, що, мабуть, було неправильно — не думаю, що метелики можуть спливати кров’ю. Навпроти мене, за біговими доріжками, гуркотіла машина, вся з ременів і поршнів. Вона тряслась на своїй платформі. Над нею горів єдиний ліхтар, схожий на ті, що ними механіки присвічують собі, заглядаючи під капот автомобілів, які ремонтують.
Те, що я побачив, нагадало військові човни в одному з моїх улюблених фільмів на ТСМ «Бен-Гур». Люди на тих бігових доріжках — раби, так само як ті, що веслували на військових човнах. Поки я дивився, одна жінка спіткнулась, ухопилась за мотузку, яка впилась у її шию, і зуміла скочити на ноги. Двоє нічних солдатів спостерігали за нею, потім переглянулись і зареготали.
— Не хотів би там опинитись, дитятко, еге ж? — запитав Аарон позаду мене.
— Ні. — Я не знав, що жахливіше — в’язні, які шпарко крокували, мало не бігли, чи те, як два мужики-кістяки реготали, коли жінка втратила рівновагу й почала задихатись. — Ні, не хотів би.
Мені стало цікаво, скільки ж енергії може виробити ота таратайка-генератор з приводом від бігової доріжки. Я припускав, що не дуже багато; електрика була в квартирі Верховного Володаря, але більш ніде я її не помітив. Самі газові світильники, та й ті не в найкращому стані.
— Як довго вони мусять…
— Зміна триває дванадцять годин. — Він ужив інше слово, а не
І, повірте, я був радий піти. Але перш ніж я відвернувся, та жінка, що впала, глянула на мене. Її волосся звисало мокрим від поту клоччям. Обличчя було всуціль у вузлах і клубках сірої плоті, але його риси ще збереглися настільки, що я зміг побачити її розпач.
Чи розлютив мене цей розпач так само, як моторошне видовище замордованої русалки? Не впевнений, бо мене лютило все. Прекрасна країна перетворилась на купу смердючого сміття, і ось результат: цілих людей кинуто до в’язниці, хворих людей із зашморгами на шиях ганяють по бігових доріжках, щоб забезпечити електричним освітленням Верховного Володаря та ще кількох щасливчиків, серед яких, безумовно, і найбільший пан — людина чи інша істота на ймення Вбивця Польоту.
— Радій, що ти цілий, — сказав Аарон. — Принаймні поки що. Потім, може, про це пошкодуєш.
Просто для більшої виразності він шмальнув мене по шиї гнучким кийком, освіживши там недавній поріз.
Хтось — найімовірніше Персі, наш опікун і наглядач, — вкинув брудну ковдру в камеру, яку я ділив з Хеймі. Я її витрусив, вигнавши звідти чималу компанію вошей (звичайного розміру, наскільки я міг судити), і всівся зверху. Хеймі лежав на спині, втупившись у стелю. На лобі в нього була подряпина, під носом запеклась кров, на обох колінах — порізи. З одного порізу цебеніла кров, стікаючи по лівій гомілці.
— Що з тобою сталось? — запитав я.
— Тренування, — глухо сказав він.
— У нього кебети немає, — сказав Фреммі з сусідньої камери. У того було підбите око.
— І ніколи не було, — додав Стукс. У нього був синець під оком, а поза тим усе мало нормальний вигляд.
— Заткніться обоє! — гаркнув Ай через прохід. — Прибийте його, якщо дотягнетесь, а ні — то дайте йому спокій.
Фреммі й Стукс замовкли. Ай сидів, спершись спиною об стіну своєї камери, похмуро втупившись між коліньми в підлогу. Одне його око було суцільним синцем. З інших камер долинали охкання й час від часу було чути здушений стогін болю. Одна жінка тихо плакала.
Двері відчинились, і зайшов Персі з відром, яке розхитувалось на згині його ліктя. Він зупинився, щоб подивитися на газовий світильник, який випав зі стіни. Персі поставив відро і вставив світильник у зубчастий отвір. Цього разу він не випав. Персі витяг дерев’яний сірник із кишені халата, черкнув ним об кам’яний блок і підніс до ніпеля. Спалахнуло полум’я. Я чекав, що Фреммі відпустить якийсь коментар, але фонтан жартів цього славного хлопця, схоже, ненадовго заціпило.
— Іннімен, — промовив Персі крізь дірочку-сльозинку, яка колись була ротом. — Іннімен, о ое іннімен?
— Я візьму трохи, — обізвавсь Ай.