Ми пройшли, мабуть, з пів милі цим розкішно вбраним коридором. Десь під кінець простували повз дзеркала в золотих рамах, які стояли одне навпроти одного, через що мої відображення стали нескінченними. Я побачив, які брудні в мене обличчя й волосся після шалених спроб в останню мить вирватися з Лілімара. Шия була в крові. А ще я ніби опинився на самоті. Мій нічний солдат-наглядач не відбивався в дзеркалі. Там, де він мав бути, виднівся лише слабкий блакитний серпанок… а гнучка палиця, здавалось, плавала в повітрі сама по собі. Я озирнувся, щоб переконатись, що солдат і досі там, і палиця знову мене хльоснула по тому ж місцю на потилиці. Миттєво обпік біль.
— Іди! Іди, чорти б тебе вхопили!
Я йшов. Коридор закінчився біля масивних дверей, які, схоже, являли собою суцільний шмат червоного дерева, оббитий золотом. Нічний солдат постукав своєю гидотною палицею по моїй руці, а потім — по дверях. Я зрозумів натяк і постукав. Гнучка палиця цьвохнула згори вниз, розрізавши мені сорочку разом з плечем.
— Сильніше!
Я загрюкав кулаком. Кров струменіла по плечу й потилиці. З нею змішувався піт і ятрив рани. Я присягнувся подумки: «Не знаю, чи можеш ти здохнути, жалюгідна синя потворо, але якщо можеш і мені випаде шанс — задавлю тебе, падлюко».
Двері відчинились, за ними стояв Келлін, він же Верховний Володар.
Одягнений не в що-небудь, а в червоний оксамитовий смокінг.
Мене знову пронизало відчуття нереальності. Істота, яка вхопила мене за кілька секунд до того, як я міг би втекти, мала такий вигляд, ніби вискочила зі старого коміксу жахів: частково вампір, частково скелет, частково зомбі з «Ходячих мерців». Тепер сиве волосся, яке клаптями звисало навколо мертвотно-блідих щік, було ретельно зачесане назад, відкриваючи обличчя людини літньої, яка, втім, явно насолоджувалась розквітом рум’янощокого здоров’я. Губи в нього були повні. Очі, облямовані лагідними «зморшками усмішки», визирали з-під пишно-кошлатих сивих брів. Когось він мені нагадував, але я не міг згадати кого.
— А, — сказав він і усміхнувся. — Наш новий гість. Заходь, будь ласка. Аароне, можеш іти.
Нічний солдат, який мене привів, — Аарон — зам’явся. Келлін добродушно махнув йому. Той злегка вклонився, відступив і зачинив двері.
Я роззирнувся. Ми були у фоє, обшитому дерев’яними панелями. Далі — вітальня, яка нагадала мені клуб джентльменів з історій про Шерлока Голмса: стіни обшиті розкішними панелями, крісла з високими спинками, довгий диван оббитий темно-синім оксамитом. Кілька ламп кидали м’яке сяйво, і я б не сказав, що вони газові. Принаймні в цій частині палацу мала бути електрика. І, звісно ж, був отой електромобіль, котрий прорізав шлях серед загону нічних солдатів. Той, яким кермувало оце одоробло.
— Заходь, гостю.
Келлін повернувся до мене спиною, видно, не боячись, що я нападу. Він провів мене у вітальню, яка настільки відрізнялась від сирої камери, в якій я прокинувся, що мене затопила третя хвиля нереальності. Можливо, він не боявся тому, що в нього були очі на потилиці, які зирили з ретельно зачесаного (і досить бундючного) сивого волосся завдовжки до коміра. Мене б це не здивувало. На той момент мене вже б нічого не здивувало.
Два стільці з клубу джентльменів стояли один напроти одного біля столика, облицьованого кахлями з малюнком єдинорога, що гарцює. Якраз на заду єдинорога стояла мала таця з чайником, цукорничкою завбільшки з флакончик (я сподівався, що там цукор, а не білий миш’як), крихітними ложечками й двома чашками з трояндами по краях.
— Сідай, сідай. Чаю?
— Так, будь ласка.
— Цукру? На жаль, вершків немає. У мене від них нетравлення. Насправді, гостю, від
Він налив спочатку мені, потім собі. Я висипав половину вмісту флакончика собі в чашку, ледве стримуючись, щоб не висипати весь: раптом захотілося солодкого. Я підніс чашку до рота, потім завагався.
— Думаєш про отруту? — продовжував усміхатися Келлін. — Якби я хотів, то міг би наказати, щоб це зробили внизу, в «Малейн». Або ж позбувся тебе безліччю інших способів.
Я подумав про отруту, це правда. Але не це змусило мене завагатися. Зрештою, квіти, що облямовували чашку, не були трояндами. То були маки, і вони нагадали про Дору. Я всім серцем сподівався, що Раді знайде дорогу назад до цієї добросердої жінки. Я розумів, що шанси примарні, але ж ви знаєте, що кажуть про надію: це штучка з пір’ям[45]. Вона літає навіть для тих, хто сидить у в’язниці. Можливо, особливо для них.
Я підняв чашку за Келліна:
— Довгих днів і приємних ночей.
Я випив. Було солодко і смачно.
— Який цікавий тост. Ніколи такого не чув.
— Я перейняв його у батька.
Це було правдою. Я подумав: небагато з того, що я промовлю в цій розкішно обставленій кімнаті, буде правдою, але це — так. Він вичитав цей вираз в якійсь книжці чи ще десь, але я не збирався про це говорити. Можливо, та людина, якою я буцімто був, не вміє читати.
— Я не можу весь час називати тебе гостем. Як тебе звуть?
— Чарлі.
Я думав, він запитає прізвище, але він цього не зробив.