Казка полностью

— Чарлі? Чарлі, — здавалось, він пробує ім’я на смак. — Ніколи не чув такого імені.

Він чекав, що я поясню своє екзотичне ім’я, яке було звичайнісіньким там, звідки я родом, і, не дочекавшись, запитав, звідки я.

— Уллум, — сказав я.

— А! Ото аж звідти? Так здалеку?

— Як скажете.

Він нахмурився, і я зрозумів дві речі. Перше: він такий же блідий, як і завжди. Колір на його щоках і губах — косметика. Друге: нагадує він мені Дональда Сазерленда[46], якого я часто бачив на каналі ТСМ і захоплено спостерігав, як він шляхетно старіє в численних фільмах від «Польового шпиталю» («M*A*S*H») до «Голодних ігор». І ще я помітив: блакитна аура нікуди не поділась, просто ледь помітна. Тоненький прозорий завиток у кожній ніздрі; крихітні язички полум’я в нижній частині кожного ока.

— Скажи-но мені Чарлі, а в Уллумі так прийнято — витріщатися на співбесідника? Можливо, це навіть ознака великої поваги?

— Вибачте, — сказав я і допив чай. На дні чашки за­лишилась плівочка цукру. Я насилу стримався, щоб не встромити туди брудний палець і вибрати її. — Для мене все це дивне. Ви дивний.

— Авжеж, авжеж. Ще чаю? Пригощайся і не шкодуй цукру. Його я теж не вживаю, а тобі, бачу, хочеться ще. Я багато бачу. Деякі дізнаються про це на своє горе.

Я не знав, скільки часу чайник простояв на столі перед моїм приходом, але чай досі був гарячий і навіть трохи парував. Мабуть, ще якась магія. Мені було байдуже. Вже осточортіла магія. Я просто хотів забрати свою собаку й піти додому. Хіба що… ота русалонька. Це було неправильно. І мерзенно. Мерзенно вбивати красу.

— Чому ти пішов з Уллума, Чарлі?

У запитанні була пастка. Я подумав, що завдяки Хеймі її уникну.

— Не захотів помирати.

— Га?

— Ухилився від отрути.

— Дуже розумно, я б сказав. А от прийти сюди було дурницею. Як ти вважаєш?

— Я ледь-ледь не втік, — сказав я.

І згадав ще одну татову приказку: «Ледь-ледь не в лік». Кожне запитання Келліна здавалося мені черговою міною, яку я мав обійти, щоб не підірватися.

— Скільки ще таких, які «ухилились від отрути», як ти кажеш? І чи всі вони були цілими?

Я знизав плечима. Келлін нахмурився і різко відставив свою чашку (чаю він майже не пив).

— Не раджу поводитись зі мною зухвало, Чарлі. Це було б нерозумно.

— Не знаю скільки.

Це була найбезпечніша відповідь, яку я міг собі дозволити, з огляду на те, що про цілих я знав лише, що вони не сіріють, не втрачають голосу й, очевидно, не гинуть, як сірі, від того, що їхні нутрощі плавляться, а дихальні шляхи закупорюються. Чорт, я й цього не знав напевно.

— Моєму господарю Вбивці Польоту не терпиться мати тридцятьох двох. Він дуже мудрий, але щодо цього поводиться трохи по-дитячому. — Келлін підняв палець. Ніготь був довгий і мав хижий вигляд. — Але, Чарлі, він поки не знає, що в мене вже є тридцять перший. Це значить, я можу тебе знищити, якщо захочу. Тож будь дуже обережний і відповідай на мої запитання правдиво.

Я кивнув, сподіваючись, що набрав вигляду напоумленого. Я й справді напоумився і вирішив бути дуже обережним. Що ж до того, щоб відповідати на запитання цього монстра правдиво… дзуськи.

— Під кінець там усе так переплуталось, — сказав я.

Я згадав про масове отруєння в Джонстауні[47]. Сподівався, що в Уллумі було подібне. Мабуть, це звучить жахливо, але я був упевнений, що зараз у цій приємній, гарно освітленій кімнаті на карту поставлено моє життя. Я це знав.

— Уявляю, що там робилось. Вони намагались молитвою вигнати сірість, а коли це не подіяло… а чого ти усміхаєшся? Ти вважаєш, що це смішно?

Я ж не міг йому розповісти про християнських фундаменталістів у моєму світі, що точно набагато далі, ніж Уллум, які вірять, ніби можна молитвами подолати гомосексуалізм.

— Це була дурість. Я вважаю дурість смішною.

Він навіть посміхнувся на це, і я помітив блакитний вогник, що причаївся в нього між зубами. «Які в тебе великі зуби, Келліне», — подумав я.

— Це сильно. Ти сильний, еге ж? Подивимось, що з цього вийде.

Я промовчав.

— Отже, ти втік, перш ніж вони влили тобі в горло свій коктейль із беладони.

Він ужив інше слово, а не коктейль… але мій мозок моментально розпізнав сенс того, що він сказав, і зробив заміну.

— Так.

— Ти і твоя собака.

Я сказав:

— Вони б її теж убили.

І чекав, що він скаже: «Ти не з Уллума, там нема собак, ти все вигадуєш на ходу». Натомість він кивнув:

— Так, мабуть. Мені розповідали, що вони вбивали коней, корів, овець.

Він замислено дивився у свою чашку, потім різко підвів голову. Очі в нього посиніли й заблищали. З них зривалися нетривкі електричні сльози, бігли по зморшкуватих щоках, і на якусь мить я побачив, як під його шкірою мерехтить кістка.

— Чому сюди? Навіщо було йти в Лілі? Кажи мені правду, бо я проверну твою довбану голову на твоїй довбаній шиї! Ти здохнеш, витріщаючись на оті двері, в які зайшов, на своє нещастя!

Я сподівався, що завдяки правді моя голова ще хоч якийсь час побуде на своєму місці.

— Вона була стара, а там ходили чутки про якесь кам’яне коло, що… — я покрутив пальцем в повітрі, — що могло б знову зробити її молодою.

— І це подіяло?