Казка полностью

— Думаю, він у порядку, — тихо сказала Джая.

Я сподівався, що так. Не мав жоднісінького бажання знову завітати в покої Верховного Володаря.

Або ж у камеру тортур. Якби мене туди забрали, то вимагали б розповісти все… і врешті я б розповів. Звідки прийшов, для початку. Хто допоміг мені в дорозі, де вони живуть. Потім — ким мене вважають мої співкамерники. І хто я насправді.

Їхній рятівник, ні фіга собі.

Ми повернулись у «Глибоку Малейн». Двері камер із грюкотом зачинялись і замикалися за помахом рук нічних солдатів. Це був спритний трюк. Цікаво, що вони ще вміють. Крім того, що викликають електричний розряд із власної волі.

Хеймі не зводив з мене витріщених очей, забившись якомога далі у свій куток камери. Я попросив його не дивитись так на мене, бо мене це страшенно дратує. Він промовив:

— Прошу вибачення, пр… Чарлі.

— Старайся краще, — сказав я. — Пообіцяй, що спробуєш.

— Обіцяю.

— А ще докладай більше зусиль, щоб тримати в таємниці те, що, як тобі здається, ти знаєш.

— Я нікому не говорив про свої підозри.

Я озирнувся через плече й побачив Фреммі та Стукса, які сиділи тісненько у своїй камері, пильно на нас дивлячись, і зрозумів, як саме розповсюдилась інформація. Деякі історії (як ви й самі, мабуть, знаєте) аж надто захопливі, щоб ними не поділитись.

Я все ще інспектував свої різноманітні рани, коли було відчинено чотири засуви. Увійшов Персі, тримаючи на металевій тарелі величезний шматок торта. Шоколадного торта, судячи з вигляду. Мій шлунок скрикнув. Персі поніс торт коридором до камери, яку Амміт ділив з Ґаллі.

Амміт простяг руку крізь ґрати й відщипнув чималий шматок. Він запхав його в рот, а потім сказав (з явним жалем):

— Віддай решту Чарлі. Він побив мене палицею. Відлупцював як сидорову козу.

Це не те, що він сказав; це те, що я почув. Те, що казала моя мати після гри в джин-рамі зі своєю подругою Геддою. Іноді Гедда била її як сидорову козу; іноді — як кат Микиту; а бувало, що й дубасила, як гороховий сніп. Деякі фрази не забуваються.

Персі повернувся тим же ходом, яким зайшов; торт усе ще був на тарелі, але добрячого шматка вже бракувало. За ним стежили сповнені жагою очі. Шматок був такий здоровенний, що Персі мусив повернути таріль боком, аби пропхати торт крізь ґрати. Я притис торт рукою до тарелі, щоб він не впав на підлогу, а потім злизнув глазур. Боже мій, яка це була насолода — досі відчуваю той смак.

Я почав був відкушувати потроху цієї смакоти (пообіцявши собі, що пригощу Хеймі, а може, навіть дам трохи комедійній парочці по сусідству), а потім завагався. Персі й досі стояв перед камерою. Помітивши, що я на нього дивлюсь, він приклав свою нещасну розплавлену долоню до сірого чола.

І став на одне коліно.

Я спав, і мені снилась Радар.

Вона бігла Шляхом Королівства до того сараю, де ми провели ніч перед входом у місто. Час від часу зупинялась і чекала мене, скімлячи. Одного разу вона мало не розвернулась, щоб бігти назад, але потім рушила далі. «От розумничка, — подумав я. — Бережи себе, якщо можеш».

Місяці пробилися крізь хмари. Як по команді завили вовки. Радар уже не бігла, а мчала. Виття голоснішало, ближчало. Уві сні я бачив низькі тіні, що скрадалися обабіч Шляху Королівства. У тіней були червоні очі. «Оце вже сон перетворюється на жахіття», — подумав я і наказав собі прокинутись. Я не хотів дивитися на те, як зграя вовків — дві зграї, по одній з кожного боку — вирвуться з вулиць та провулків зруйнованих передмість і нападуть на мою подругу.

Сон почав розріджуватися. Я чув, як стогне Хеймі, тихенько гомонять Фреммі й Стукс у сусідній камері. Перш ніж я повністю повернувся до реальності, сталося дивовижне. На Радар насунулась хмара, темніша за ніч. На тлі непосидючих місяців хмара перетворилась на мереживо. Монархи. Вони не повинні літати вночі, вони повинні спати, але ж це був сон. Хмара нагнала мою собаку й зависла над нею на висоті кількох футів. Деякі метелики, поволі розкриваючи й закриваючи крильця, всілися їй на голову, спину, на оновлені потужні задні лапи. Вовки перестали вити, і я прокинувся.

Хеймі скоцюрбився над діркою в підлозі, лахміття штанів купками валялось біля його ніг. Він тримався за живіт.

— Заткніться, га? — озвався зі свого боку коридору Ай. — Не заважайте спати.

— Сам заткнись, — тихо відказав я. Підійшов до Хеймі. — Що, дуже погано?

— Нє, нє, терпимо. — Його спітніле обличчя свідчило про протилежне. Раптом пролунало вибухове пердіння й плескіт. — О, краще. Так краще.

Сморід був жахливий, але я схопив його за руку, щоб він не впав, поки натягатиме рештки штанів.

— Ох ти ж, хтось помер? — запитав Фреммі.

— Схоже, дупа Хеймі нарешті вивалилась, — додав Стукс.

— Припиніть, — сказав я. — Обидва. У хворобі немає нічого смішного.

Вони моментально вмовкли. Стукс почав був прикладати долоню до лоба.

— Нє, нє, — сказав я (потрапивши до в’язниці, швидко засвоюєш універсальну мову). — Не роби цього. Ніколи.