Казка полностью

Я допоміг Хеймі повернутися на його сінник. Обличчя в нього було змучене й бліде. Думка про те, що він битиметься з кимось у «Чесному двобої», навіть із Доммі з його хворими легенями, була сміховинна.

Ні, це не те слово. Жахлива. Це все одно що поставити папугу битися з ротвейлером.

— Їжа мені не йде. Вже казав тобі. Раніше я був сильний, працював по дванадцять годин на день на лісопилці Брукі, а іноді й усі чотирнадцять, ніколи не просив про додатковий відпочинок. А потім… Не знаю, що сталось. Гриби? Нє, навряд чи. Швидше за все, підхопив якусь заразу. І їжа в горлянку тепер не лізе. Спочатку нічого такого не було. А тепер є. Знаєш, на що я сподіваюсь?

Я похитав головою.

— Що відбудеться «Чесний двобій» і я до нього доживу. Тоді зможу померти зовні, і не тому, що мій живіт лусне, поки я намагаюсь посрати в цій гнилій довбаній камері!

— Ти тут захворів?

Я подумав, що так і є: отруйні гриби або швидко вбили б його, або він зрештою одужав би. А «Глибока Малейн» — не стерильне середовище. Але Хеймі похитав головою:

— Мені здається, дорогою з Цитаделі. Коли прийшла сірість. Іноді я думаю, що сірість була б кращою.

— Як давно це сталося?

Він похитав головою:

— Не знаю. Кільканадцять років тому. Іноді відчуваю, як ця зараза дзижчить отут унизу. — Він потер в’ялий живіт. — Дзижчить, їсть мене потроху. Потихеньку. Помаленьку. Пово-о-леньки. — Він витер піт з обличчя. — Тут було тільки п’ятеро, коли сюди кинули мене і Джаку. — Він показав на камеру далі по коридору, яку Джака ділив із Берндом. — Зі мною і Джакою стало семеро. Кількість зростає… хтось помирає, і вона падає… але завжди знову зростає. Тепер уже тридцять один. Булт був тут ще до мене, він, мабуть, найдовше… з тих, хто досі живий… і він сказав ще тоді, що Вбивця Польоту хотів шістдесятьох чотирьох. Більше поєдинків завдяки цьому! Більше крові й мозку на траві! Келлін… мабуть… переконав його, що він ніколи не набере стільки цілих, тож досить тридцяти двох. Ай каже, що, коли найближчим часом не буде тридцяти двох, Вбивця Польоту виставить Руду Моллі, замість того щоб приберегти її насамкінець.

Це я знав. І хоч ніколи не бачив Руду Моллі, я її боявся, адже бачив її матір. Але дечого я не знав. І нахилився ближче до Хеймі:

— Елден — Вбивця Польоту.

— Так його називають.

— А чи немає в нього іншого імені? Він Гогмагог?

Саме тоді я усвідомив, яка величезна відстань, прірва, безодня відділяє казкову магію — таку, як сонячний годинник, що повертає час навспак, — від надприродного. Бо щось почув.

Газові світильники, які ледь мерехтіли, неохоче цідячи тьмяне світло, раптом сипонули яскраво-синіми стрілами, перетворивши «Глибоку Малейн» на фотоспалах. Із деяких камер почулися вигуки переляку й здивування. Я побачив Айоту біля заґратованих дверей, однією рукою він затуляв очі. Усе це тривало секунду чи дві, але я відчув, як кам’яна підлога під ногами здибилась і глухо гупнула назад. Зі стелі посипалась кам’яна пилюка. Стіни застогнали. Наша в’язниця немов скрикнула, почувши це ім’я.

Ні.

Не немов.

Вона справді скрикнула.

А потім усе скінчилось.

Хеймі обхопив мою шию худою рукою так міцно, аж мені забракло повітря. І прошепотів на вухо:

— Ніколи не вимовляй цього імені! Ти хочеш розбудити те, що спить у Темному Колодязі?

Коли я був першокурсником у середній школі Гіллв’ю, то вивчав латину. Мені здавалось, що вивчати мертву мову — це круто, а ще тато сказав, що мама теж її вивчала в цій самій школі і в тієї ж вчительки, міс Янг. Він розповідав, що мама вважала цю вчительку дуже крутою. Коли настала моя черга вчитися, міс Янг, яка крім латини викладала ще й французьку, була немолода, але все ще крута. У класі нас було восьмеро, і коли я став другокурсником, курсу латини далі вже не було, бо міс Янг пішла на пенсію і цю частину мовної програми було закрито.

На першому занятті міс Янг запитала, чи знаємо ми якісь латинські вислови. Карла Йоганссон підняла руку й сказала: carpe diem, що означає «лови момент». Більше ніхто нічого не пропонував, тож я підняв руку й повторив те, що чув від дядька Боба, зазвичай тоді, коли йому треба було кудись іти: tempus fugit, тобто «час летить». Міс Янг кивнула, й оскільки всі мовчали, запропонувала нам ще кілька виразів, штибу ad hoc[59], de facto[60] і bona fide[61]. Коли урок закінчився, вона попросила мене залишитися, сказала, що пам’ятає маму і співчуває, що я втратив її в такому юному віці. Я подякував. Сліз не було, минуло ж бо шість років, але до горла підступив клубок.

— Tempus fugit — це гарний вислів, — сказала вона. — Але час не завжди летить, як відомо кожному, кому доводилось чекати. Мені здається, tempus est umbra in mente звучить краще. У приблизному перекладі означає «час — це тінь у свідомості».