Казка полностью

Вона повернулась до мене, запитально здійнявши руки долонями вгору.

— А далі до низу ще будуть двері? Входи до різних частин палацу? Можливо, до житлових приміщень?

Вона кивнула, а потім знову зробила круговий жест, мовляв, покваптесь.

— Зараз. А ти знаєш помешкання, яке освітлюється електрикою, а не газом?

Здається, насправді я сказав не помешкання, а покої. Але вигляд у неї був спантеличений не через це. Вона не знала, що таке електрика, так само як Джая не знала, що значить дратувати, наприклад, у реченні «Не треба їх дратувати».

— Чарівні вогні, — сказав я.

Вона зрозуміла. Підняла три пальці, подумала, підняла чотири.

— Чому ми стоїмо? — запитала Джая. — Я вже хочу спуститися.

— Май терпіння, — сказав Айота. — Я розумію, про що він. Ну, принаймні мені так здається.

Я хотів запитати Лію, чи не містер Боудітч встановив чарівні вогні й генератор для їх живлення, але відповідь я вже знав. «Боягузи приносять подарунки». Але судячи з того, що я бачив у залі зі старомодним генератором, він зробив це дуже давно, мабуть, тоді, коли ще був Адріаном, а не Говардом.

Одне з шикарних помешкань, ушанованих наявністю електрики, яка вироблялася завдяки експлуатації рабів, мало бути особистими апартаментами покійних короля й королеви, проте не воно мене цікавило.

Лія не просто вказала вниз на тугу спіраль гвинтових сходів; вона кілька разів тицьнула туди пальцем. У неї на думці були дві речі: знайти Вбивцю Польоту до того, як він відчинить Темний Колодязь, і переконатися в тому, що узурпатор — не її брат. Це хвилювало мене так само, але я піклувався ще про дещо. Зрештою, я побував в особливому пеклі «Глибокої Малейн», як і Айота та дві жінки, які вирішили піти з нами.

— Зачекай, Ліє. Послухай мене. Пам’ятаєш коридор з кім­натами, одна з яких була освітлена чарівними вогнями і де стояв довгий синій оксамитовий диван?

Вона не змінилась на виду, а я згадав ще дещо:

— А столик, облицьований кахлями? А на кахлях малюнок єдинорога, наче він танцює. Пам’ятаєш?

Очі в неї розширились, і вона кивнула.

— Із цих сходів є двері, які відчиняються в ту частину житлових приміщень?

Лія поклала руки на стегна — меч на одному, кинджал на другому — і роздратовано дивилась на мене. Вона тицяла пальцем униз.

Я вдався до просторіччя, якого навчився в «Малейн»:

— Нє, нє, міледі. Скажи, чи зможемо ми зайти в ту частину звідси? Скажи мені!

Вона неохоче кивнула.

— Тоді проведи нас туди. У нас іще повно денного світла… — насправді я міг ляпнути «до біса денного світла», — і ще одна справа, крім твоєї.

— Яка? — озвалась позаду Джая.

— Думаю, саме там ми знайдемо Верховного Володаря.

— Тоді треба йти туди, — сказала Еріс. — Йому є за що відповісти.

«Та правда, чорт його бери», — подумав я.

Ми минули ще троє дверей під час тривалого спуску, і я вже почав був думати, що Лія вирішила обминути затишне гніздечко Келліна. Електрифіковане затишне гніздечко. Потім вона зупинилася біля ще одних дверей, відчинила їх і злякано відступила. Я підтримав її однією рукою, а другою витяг револьвер містера Боудітча 45-го калібру. Перш ніж я зазирнув у двері, туди пірнула Радар, розмахуючи хвостом. Лія взялась долонею за чоло, але не на знак привітання, а розгубленим жестом жінки, яка відчуває, що її проблеми ніколи не закінчаться.

У коридорі, якраз у тому місці, де двостулкові двері, розчиняючись, могли б його вдарити, сидів Снаб. Радар понюхала його між вусиками-антенами, махаючи хвостом. Потім припала до землі, а Снаб застрибнув їй на спину.

Айота зачаровано заглядав через моє плече:

— Ви скрізь устигаєте, пане Снабе, еге ж? Як ви нас зна­й­шли?

У мене були міркування з цього приводу. Клаудія здатна чути Снаба в своїй голові, тож, можливо, ця здатність обопільна. Якщо так, то Снаб міг стежити за нами за допомогою своєрідного телепатичного GPS. Це була божевільна ідея, але чи божевільніша за ідею про русалку з такими ж здібностями? Або про сонячний годинник, який повертає молодість?

Що ж до появи тут Ель Снаббо, то маю гадку, що не тільки Лія знала таємні ходи палацу, до того ж цвіркун, навіть великий, міг проходити там, де людина не могла. І це я бачив на власні очі в «Глибокій Малейн».

— Чому він тут? — запитала Еріс. — Щоб вести нас?

Якщо так, то він здійснив марну подорож, бо я знав, де ми перебуваємо, хоч Аарон привів мене іншим шляхом. Той самий широкий коридор із газовими світильниками, вставленими у вигадливі скляні колби. Ті самі гобелени, ті самі мармурові статуї, хоча одна, яка нагадувала мені Ктулху, впала на підлогу й розбилася надвоє, що, як на мене, не було великою втратою.

Я сперся руками на коліна й нахилив обличчя так, що воно майже торкалося обличчя Снаба. Він без страху дивився на мене зі свого місця на загривку Радар.

— Чому ти тут? Ти нас чекав? Яка в тебе справа?

Клаудія казала щось про необхідність очистити розум. Я спробував очистити, і, вважаю, це вийшло непогано, враховуючи обставини та постійний брак часу, але якщо Снаб і посилав телепатичні повідомлення, вони були не на моїй хвилі.