Казка полностью

Лія покрутила маленьке коліщатко. Газові світильники заяскравішали. Балкон насправді був галереєю, вздовж якої стояли стільці з високими спинками. Під нами відкривалась кругла кімната з яскраво-червоною кам’яною підлогою. В центрі на своєрідному помості стояли два трони, один трохи більший за другий. Навколо були розкидані стільці (набагато шикарніші, ніж ті, що стояли на балконі) і маленькі диванчики, схожі на двомісні «для закоханих».

А ще тут страшенно смерділо. Густий і мерзотний сморід був майже видимий. Тут і там виднілись купи гнилої їжі, в деяких комашилися личинки, але це ще не все. На кам’яних плитах підлоги були купи лайна, а найбільші — на обох тронах. Стіни були залиті кров’ю, вже засохлою до бордового кольору. Під люстрою лежали два тіла з відтятими головами. А з обох боків люстри, наче для рівноваги, звисали ще два. Їхні спотворені обличчя з часом збились докупи, майже муміфікувались, шиї гротескно видовжились, але ще не позбулись голів, які мали утримувати. Ми немов споглядали наслідки якоїсь моторошної вечірки-різанини.

— Що тут сталось? — хрипким шепотом запитав Айота. — Господи, що?

Принцеса поплескала мене по руці. Її безроте обличчя було змучене й сумне. Вона тримала аркуш, який узяла на кухні. З одного боку був складний рецепт, написаний кострубатим курсивом. На другому боці Лія написала друкованими літерами й каліграфічним почерком: «Це була зала для прийомів моїх батька й матері». Вона вказала на одну зі звислих мумій і дописала: «Я думаю, це Ладдем. Батьків канцлер».

Я обняв її за плечі. Вона на мить притулилась головою до моєї руки, потім відсторонилась.

— Мало було їх убити, еге ж? — запитав я. — Їм треба було ще й осквернити місце.

Вона втомлено кивнула й показала повз мене на сходовий марш. Ми спустились по ньому, і вона підвела нас до ще одних двостулкових дверей, які здіймались на висоту футів тридцяти, не менше. Хана пройшла б тут, не нахиляючись.

Лія жестом покликала Айоту. Він уперся долонями в двері, нахилився вперед і відчинив їх, штовхаючи по прихованих доріжках. Поки він це робив, Лія стояла перед загидженими тронами, де її мати й батько колись ­вислуховували прохання підданих. Вона опустилась на одне коліно й приклала долоню до чола. Її сльози падали на брудні червоні плити.

Тихо, тихо.

Приміщення за залою для прийомів перевершувало неф собору Паризької Богоматері. Луна перетворила кроки нас п’ятьох на марш батальйону. А ще повернулися голоси, все оте павутинне хитросплетіння шепоту, сповнене злоби.

Над нами височіли три шпилі, наче величезні вертикальні тунелі, сповнені примарно-зелених відблисків, які поступово переходили в морок чистісінького чорного дерева. Підлога, по якій ми йшли, складалась із сотень тисяч малесеньких плиток. Колись вони утворювали зображення величезного метелика-монарха, і хоча після нашестя вандалів від плиток майже нічого не лишилось, форма збереглась. Під центральним шпилем містилась золота платформа. З її центру виходив срібний кабель і губився високо в темряві. Біля платформи стояв п’єде­стал із великим колесом, що стирчало збоку. Лія підкликала Айоту. Потім вказала на колесо й зробила рухи рукою, немов заводила двигун.

Ай вийшов уперед, поплював на долоні й заходився крутити ручку. Він був сильним і довго тримався, не видихаючись. Коли врешті відступив, за ручку взявся я. Колесо крутилося стабільно, але робота була не з легких. Десь через десять хвилин я відчув, що провертаю ту чортову штуку в якомусь клею. Раптом мене поплескали по плечу. Мене підмінила Еріс. Вона зробила оберт, потім до роботи стала Джая. Її зусилля були суто символічні, але вона хотіла бути частиною команди. Нічого поганого в цьому немає.

— Що ми робимо? — запитав я Лію. Ясно було, що золота платформа — це ліфт, який піднімався по центральному шпилю, але він не рухався. — І навіщо, коли Вбивця Польоту рушив униз?

Наче нізвідки почулось якесь каркання, майже слово. Мені здалось, то було «треба». Лія вхопилась руками за горло й помотала головою, наче показуючи, що черевомовлення тепер стало дуже складним. Потім вона написала на іншому аркуші з рецептом, використовуючи спину Джаї як опору. Коли дописала, чорнил на вістрі гусячого пера майже не лишилось, але я таки зміг прочитати:

«Нам треба піднятися, щоб опуститися. Повір мені».

Хіба в мене був вибір?

Айота повернувся до колеса, і тепер опір був такий сильний, що він кректав з кожною чвертю оберту. Таким чином він крутнув разів шість, останній раз — усього на кілька дюймів. Потім звідкись згори пролунав тихий передзвін. Відбився луною і затих. Лія зробила знак Айоті відійти. Вона показала на платформу, на нас, потім підняла руки й зобразила в повітрі обійми.

— Ми всі? — запитав я. — Ти це маєш на увазі? Близько одне до одного?