— Я б бажав дещо знати, — промовив Айота. — Хотілося б дізнатися, де це ми опинились і якого біса сюди притарабанились.
Я вказав на Лію і здвигнув плечима:
Майданчик був маленький, без поруччя, але ми могли стати в ряд, що безпечніше, ніж юрмитись усім на платформі зі щирого золота розміром шість на шість. І ця платформа тепер почала повертатись на підлогу, покинувши нас у цій халепі.
Лія показала праворуч. Айота був перший у ряду, тож перший і рушив у тому напрямку, поглядаючи вниз у темряву провалля і на платформу-ліфт, що віддалялась. Решта йшла слідом; Джая рішуче дивилась прямо перед собою на дальній бік шпиля. Ми тримались за руки, наче гірлянда паперових ляльок. Навряд чи це було розумно, бо перший, хто втратив би рівновагу, потяг би за собою в провалля всю вервечку, але нас це не зупиняло.
У кінці майданчика була невисока арка. Айота нахилився, відпустив руку Еріс і, напівприсівши, зайшов у неї. За ним — Радар, потім — Джая і Лія. Я зайшов останнім, кинувши прощальний погляд униз на платформу, що вже майже зникла з очей.
По той бік арки був ще вузький місточок, а за ним — ще провалля. Ми піднялись майже на вершину центрального шпиля, а тепер опинились на вершині шпиля, розташованого праворуч. Лія пробралась у голову нашої маленької колони, і по дорозі кожен притримував її за талію. Я чув, як вона захекано відсапувалась носом. Я загадався, скільки ж сил їй знадобилося, щоб усе вимовити, і коли вона востаннє їла. Зараз вона явно трималась на самому характері… але це можна було сказати про всіх нас.
— Хіба ти не рада, що пішла? — прошепотів я до Джаї, коли ми знову рушили, потихеньку човгаючи тепер уже навколо вершини другого шпиля.
— Заткніться, мій принце, — прошепотіла вона у відповідь.
Місточок закінчувався біля ще однієї арки на дальньому боці шпиля, загородженої дерев’яними дверима в не більш ніж п’ять футів заввишки. Чарівні слова тут були не потрібні. Лія витягла засув і обома руками підняла подвійну защіпку. Поза сумнівом, вона бувала тут раніше. Я уявляв, як вони з Елденом у дитинстві — наймолодші в сім’ї, до яких майже нікому не було діла, — досліджували палац, що розкинувся на сімдесяти чи й ста акрах, відшукували його старовинні секрети, ризикуючи вбитися на тій платформі (як вони взагалі примудрялися крутити колесо, яке її рухає?) чи в багатьох інших небезпечних місцях. Просто диво, що вони не загинули під час якоїсь вилазки. Наслідком цих думок було те, що для всіх нас було б краще, якби Елден тоді таки загинув.
Коли двері відчинились, ми почули шум вітру надворі. Його постійний низький стогін нагадав тужливі завивання Хани, коли вона тримала тіло вбитої дочки. Майданчик за дверима міг умістити тільки одну людину (або, як мені подумалось, двох малих допитливих дітей, які стояли близько одне до одного).
Лія пішла перша. Я рушив за нею і побачив, що ми опинились біля устя вузького ствола, який, схоже, йшов до самого рівня землі. Ліворуч від нас була стіна з кам’яних блоків. Праворуч — хвилясте зелене скло з отими чорними капілярами, які ліниво пливли вгору. Скло було товсте й темне, але денного світла, яке пробивалось крізь нього, було достатньо, щоб побачити шлях донизу: вузькі сходи, які закручувались тугою спіраллю. Поручнів не було. Я простяг руку й торкнувся пальцями скла. Результат був приголомшливий. Чорні вусики моментально зібрались у хмару й кинулись до місця дотику. Я поспішно відсмикнув руку, і чорні нитки відновили свою ліниву блуканину.
«Але ті тварюки нас бачать або відчувають, — подумав я. — І вони голодні».
— Не торкайтеся скляної стіни, — попередив я інших. — Не думаю, що вони дістануть нас крізь скло, але нема сенсу їх дратувати.
— Що значить
— Нічого особливого, головне — не торкайтеся скляної стіни.
Лія, яка тепер була на кілька кроків нижче від мене, знову зробила обертальний жест, наче суддя, який сигналізує про хоумран.
Ми почали спуск.
Сходи були кращі, ніж платформа ліфта, — не такі страшні, — та все одно небезпечні. Вони були круті, а постійний рух по колу викликав у всіх (крім хіба що Радар) запаморочення. Ліпше було не дивитися вниз по центру спіралі, бо це тільки посилювало крутіння в голові. За Лією і мною йшли Радар, Айота, потім Джая. Еріс замикала ходу.
Зійшовши вниз сходинок на сто, ми натрапили ще на одні невисокі двері. Лія їх проминула, а мені було цікаво. Я зазирнув у довгу кімнату, затхлу й запилюжену, наповнену невиразними фігурами, деякі були запнуті простирадлами. Думка про те, що я дивлюсь на величезне горище, спершу збентежила, але потім я зрозумів: воно має бути в кожному палаці. Просто ніхто не завдає собі клопоту згадувати про це в казках.
Ми спустилися ще — скляна стіна ставала товщою, а світло тьмянішим — і підійшли до інших дверей. Я відчинив їх і побачив коридор, ледве освітлений кількома явно несправними газовими ріжками, багато інших світильників не горіли. На підлозі валявся зім’ятий, весь у пилюці гобелен.
— Ліє, зачекай.