Казка полностью

Я передав чашку з сірниками Еріс, узявся за штирі й смикнув. Нічого не відбулося, але я відчув, ніби щось подалось. Я сіпнув сильніше — й уся стіна розчахнулась назовні, а на нас дихнуло застояне повітря. Вискнули приховані петлі. Еріс запалила ще сірник, і я побачив павутину, але вона була не ціла, а висіла сірими шматками. Плюс купа суконь, скинутих зі штирів, — і ми отримали чітке повідомлення: хтось зайшов у ці двері до нас. Я запалив ще один сірник і нахилився. В пилюці виднілися сліди, які перекривались іншими слідами. Якби я був таким видатним детективом, як Шерлок Голмс, то зміг би встановити, скільки людей пройшло в ці потаємні двері, може, навіть наскільки вони нас випередили, але я не був Шерлоком. Правда, я подумав, що вони, мабуть, несли щось важке, судячи з того, що сліди розмиті. Наче вони човгали, а не йшли. Я пригадав химерний паланкін Вбивці Польоту.

Ще більше сходинок вели вниз, завертаючи ліворуч. Ще більше слідів було в пилюці. Далеко внизу виднілося тьмяне світло, але не від газових світильників. Зеленкувате. Це мені не дуже подобалось. Ще менше мені подобався голос, який шепотів у повітрі просто переді мною: «Твій батько конає у власному лайні».

Еріс різко вдихнула:

— Голоси повернулись.

— Не слухай, — сказав я.

— Скажи ще «не дихай», принце Чарлі.

Лія махнула нам рукою. Ми почали спускатися сходами. Радар стривожено скімлила, і я здогадувався, що вона теж чує голоси.

Ми спускалися дедалі нижче. Зелене світло яскравішало. Воно виходило зі стін. Сочилося зі стін. Голоси також гучнішали. Вони казали неприємні речі. Чимало про мої подвиги з Берті Бердом. Позаду мене дуже тихо плакала Еріс, а одного разу пробурмотіла:

— Ти можеш зупинитись? Я цього не хотіла. Будь ласка, припини.

Краще б я знову зустрівся з Ханою чи Рудою Моллі. Вони були жахливі, проте матеріальні. З ними можна було боротись.

Якщо Лія і чула голоси, то не показувала цього. Вона спускалася сходами з рівномірною швидкістю, спину тримала прямо, волосся, зав’язане ззаду, ковзало між лопатками. Я ненавидів її вперту відмову визнати, що Вбивця Польоту — її брат (ми ж чули, як дружки вигуку­вали його ім’я на «Чесному двобої»!), але подобалась її хоробрість.

Мені подобалась вона. Я її любив.

На той час, коли сходи закінчились аркою, зарослою мохом і шматтям павутини, ми мали бути принаймні на п’ятсот футів глибше «Глибокої Малейн». Або й більше. Голоси змовкли. Замість них виникло зловісне гудіння, яке, здавалось, ішло або з вогких кам’яних стін, або з зеленого світла, що тепер стало набагато яскравішим. Це світло було живе, і оте гудіння було його голосом. Ми наближались до якоїсь потужної сили, і якщо я колись сумнівався в існуванні зла як реальної сили, окремої від того, що живе в серцях і умах смертних людей, то тепер я в цьому вже не сумнівався. Ми були лише на краю того, що генерувало цю силу, але з кожним кроком наближалися.

Я простяг руку й торкнувся плеча Лії. Вона сіпнулась, а потім розслабилась, побачивши, що то лише я. Очі в неї були широко розчахнуті й темні. Дивлячись у її обличчя, а не на рішучу спину, я зрозумів, що вона нажахана так само, як ми. Можливо, навіть більше, бо вона й знає більше.

— Ти приходила сюди? — прошепотів я. — Ви з Елденом приходили сюди в дитинстві?

Лія кивнула. Вона простягла руку й стиснула розріджене повітря.

— Ви трималися за руки.

Вона кивнула. Так.

Я прямо бачив, як вони рука в руці бігали скрізь… хоча ні, не могли бігати. Лія могла, а в Елдена обидві ноги були криві. Вона ходила разом з ним — навіть якщо їй хотілось помчати вперед, до наступного дива, наступного потаємного місця, — бо любила його.

— Він ходив з палицею?

Вона підняла руку й показала пальцями літеру V. Отже, з двома.

Скрізь разом, за винятком одного місця. «У Лії до книжок душа не лежала, — сказав Вуді. — З них двох читачем був Елден».

— Він знав про секретні двері в кімнаті, де зберігався одяг, еге ж? Він прочитав про них у бібліотеці. Ймовірно, він знав і про інші місця.

Так.

Старі книжки. Можливо, заборонені, такі як «Некрономікон», вигадка, про яку писав Лавкрафт. Я так і бачив Елдена, заглибленого в читання такої книжки, потворного хлопчика з деформованими ногами, хлопчика з ґулями на обличчі й горбом на спині, того, про якого якщо й згадували, то тільки щоб зіграти з ним якийсь жорстокий жарт (я все про них знав, ми з Берті зробили в це свій гидкий внесок під час мого темного періоду), того, ким нехтували всі, крім молодшої сестри. А чому б ним і не нехтувати, якщо трон мав урешті посісти його вродливий старший брат? А до того часу, коли Роберт зацарює, хворобливий кульгавий Елден, книжковий хробак Елден, напевно, помре. Такі, як він, довго не живуть. Вони підхоплюють інфекцію, кашляють, у них розвивається гарячка, і вони помирають.

Елден, котрий читав старі, вкриті пилом книжки, які діставав або з високих полиць, або з замкненої шафи, що її він відкрив, зламавши замок. Мабуть, спочатку просто шукав засіб проти агресивного брата й гострих на язик сестер. Думки про помсту прийдуть пізніше.