Казка полностью

Вона втекла. Радар побігла за нею до входу, що ним ми сюди зайшли, і якби собака пішла з Еріс, я б не кликав її назад. Тепер гул проникав у кістки. Було сильне передчуття, що ми з Лією більше ніколи не побачимо білого світу.

Радар повернулась до мене. Я став на коліна та обняв її, радіючи до нестями.

— Ти подумала, що твій брат загинув.

Так. Потім вона стиснула горло, і з нього вирвались гортанні слова:

— Загинув. Загинув.

Той, ким я став — ще ставав, — був старший і мудріший, ніж старшокласник, який з’явився тут на маковому полі. Цей Чарлі — принц Чарлі — розумів, що Лія має в це вірити. Інакше провина за те, що вона не спробувала врятувати його, буде для неї нестерпна.

Проте я подумав, що вона вже тоді все знала.

Підлога була з полірованого зеленого скла, товща якого здавалась бездонною. Під нами кишіли чорні тварюки, й навіть сумніву не виникало, що вони голодні. Тут не було пилу і, відповідно, жодного сліду. Якщо вони й лишили по собі якісь сліди, то прислужники Вбивці Польоту все повитирали на випадок, якщо хтось — ми, наприклад, — спробує їх переслідувати. Оскільки Лія не могла згадати, неможливо було сказати, який саме коридор із дванадцяти вони обрали.

Хоча… либонь, можливо.

Я згадав, як жінка з мушкою біля рота репетувала: «На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!» Її звали Петра, і вона носила зелену шовкову сукню. Я дістав знайдений клапоть і простяг його Радар, яка обнюхала його без особ­ливого ентузіазму — на неї теж впливали гудіння і чорні тварюки у склі. Але вона була моєю єдиною надією. Нашою єдиною надією.

— Котрий з них? — запитав я і вказав на тунелі.

Вона не ворухнулась, тільки дивилась на мене, і я зрозумів, що через жахливу атмосферу цього місця я просто отупів. Радар знає кілька команд, але команди «Котрий з них?» у цьому наборі нема. Я знову підніс шматок сукні їй до носа:

— Шукай, Радар, шукай!

Цього разу вона опустила ніс до підлоги. Одна з чорних фігур наче кинулась на неї, і собака відскочила, але потім знов опустила ніс — моя хороша собачка, моя хоробра собачка. Рушила до одного з тунелів, позадкувала і перейшла до наступного праворуч. Потім повернулась до мене й загавкала.

Лія не вагалась. Вона рвонула в той тунель. Я — за нею. Зелена скляна підлога в цьому тунелі ще крутіше нахилялась униз. Якби ухил був хоч трохи більший, ми би втратили опору під ногами. Лія дедалі більше мене випереджала. Вона не бігла, а летіла; а я — вайло, якому дозволяли грати тільки на першій базі.

— Ліє, чекай!

Та де там! Я біг настільки швидко, наскільки дозволяла нахилена підлога. У Радар, яка ближча до підлоги й спиралась на чотири лапи, а не дві, виходило краще. Гул почав стихати, наче далека рука прикручувала гучність величезного підсилювача. Це було полегшення. Зелене світіння стін також пригасло. Натомість з’явилося примарніше світло, яке заяскравіло — трохи, — коли ми підійшли до гирла проходу.

У те, що я там побачив, навіть після всього досі пережитого було майже неможливо повірити. Розум повставав проти того, що повідомляли очі. Кімната з багатьма коридорами була величезна, але ця підземна зала — набагато більша. Та й чи зала? Наді мною розкинулось нічне небо, всіяне пульсуючими жовтуватими зорями. Ось звідки йшло світло.

«Не може бути», — подумав я, а потім зрозумів, що може. Хіба ж я вже не потрапив в інший світ, спустившись подіб­ними сходами? Тоді я опинився у світі Емпісу. Тепер переді мною лежав третій світ.

Численні сходи спіраллю закручувалися вниз по стіні колосальної шахти, прорубаної в монолітній гірській породі. Спускаючись ними, Лія бігла щосили. На самому дні, на глибині п’ятсот чи й більше футів, я побачив паланкін Вбивці Польоту; пурпурові шторки, гаптовані золотом, були засмикнуті. Четверо чоловіків, які його несли, щулились під вигнутою стіною і дивилися вгору, на чужі зірки. Вони, мабуть, були сильні, якщо несли Вбивцю Польоту всю дорогу, і хоробрі; але звідси, де ми стояли з Радар, здавались маленькими й наляканими.

У центрі кам’яної підлоги стояв величезний підйомний кран заввишки не менше ста ярдів. Він не дуже відрізнявся від кранів, які я бачив на будівельних майданчиках рідного міста, але цей, схоже, був дерев’яний і дивним чином нагадував шибеницю. Стріла з опорою утворювали ідеальний трикутник. Вантажний гак був прикріплений не до ляди колодязя, як я думав, уявляючи Темний Колодязь, а до гігант­ського люка з відкидною кришкою, які пульсували нудотно-зеленим світлом.

Біля нього у своїй пурпуровій жупаноподібній мантії, з золотою короною роду Ґаллієнів, недоладно зсунутою набік на скуйовдженому білому волоссі, стояв Вбивця Польоту.

— Ліє! — крикнув я. — Зачекай!

Вона навіть знаку не подала, що почула, — наче глуха, як Клаудія. Вона мчала вниз по останньому колу сходів під тьмяним світлом кошмарних зірок, що сяяли з іншого всесвіту. Я біг за нею, на ходу дістаючи револьвер містера Боудітча.