Казка полностью

— Це була не твоя ідея приходити сюди, еге ж? Може, в інші частини палацу, але не сюди.

Так.

— Тобі тут не подобалось, правда ж? Потаємні кімнати, підйомні платформи — то чудово, весело, а тут було щось погане, і ти це відчувала. Чи ні?

Очі в неї були темні й стривожені. Вона не подала знаку, так чи ні, але в очах стояли сльози.

— А Елден — той був зачарований цим. Так?

Лія тільки відвернулась і рушила далі, роблячи рукою обертальний знак: ходімо. Спину вона тримала прямо.

Рішуче.

Радар нас трохи випередила і тепер тицяла носом у щось на підлозі коридору — шматок зеленого шовку. Я підняв його, роздивився, запхав у кобуру до бляшаної чашки з сірниками й забув про нього.

Прохід був широкий і високий, більше схожий на тунель, ніж на коридор. Ми дійшли до місця, де він роз­ділявся натроє, і кожна частина була освітлена пульсуючим зеленим світлом. Над входом до кожної частини був наріжний камінь, витесаний у формі тієї істоти, яку я бачив розбиту на підлозі житлового крила: кальмаропо­дібне створіння з гніздом щупалець, що прикривали жахіття обличчя. Монархи — благословення, ця тварюка — блюзнірство.

«Ось іще казка, — подумав я. — Для дорослих, не для дітей. Нема тут ані великого злого вовка, ані велетня, ані Румпельштільцхена. Ота версія Ктулху над кожною аркою — чи не є вона втіленням Гогмагога? Першосвященник Древніх, що снить зловісні сни серед руїн Р’льєга?[77] І чи не до нього звернеться Елден про наступну угоду?»

Лія зупинилась, рушила до лівого проходу, стала, рушила до центрального проходу, знову завагалась. Вона дивилась уперед. А я — вниз, на підлогу, де бачив сліди в пилюці, які вели в правий тунель. Саме цим шляхом пішов Вбивця Польоту з почтом; але я чекав, щоб побачити, чи вона згадає. Вона згадала. Ввійшла в правий прохід і рушила далі. Ми пішли слідом. Запах — сморід, зловонний дух — став іще дошкульнішим, гудіння було не гучніше, але всепроникніше. З тріщин у стінах виростали в’ялі, безформні гриби, білі, немов пальці мерця. Вони оберталися, слідкуючи за тим, як ми проходимо. Спершу я подумав, що мені ввижається. Але ж ні.

— Це жахіття, — озвалась Еріс. Голос у неї був тихий, спустошений. — Я думала, що «Малейн» — це погано… і поле, де нам доводилось битись… але то було ніщо порівняно з оцим.

І на те нічого було сказати, бо вона мала рацію.

Ми йшли все далі, дорога весь час вела вниз. Запах ставав чимдалі гидкішим, а гул постійно наростав. Тепер він був не тільки в стінах. Я відчував його в центрі мозку, де він здавався не звуком, а чорним світлом. Я зовсім не уявляв, де ми перебуваємо, відносно світу вгорі, але ми точно мину­ли межі палацу. Давно минули. Сліди розсіялись і зникли. В таку далечінь пилюка не долітала, не було тут і павутини. Навіть павуки повтікали з цього забутого Богом місця.

Стіни змінювались. Подекуди камені були замінені великими темно-зеленими скляними блоками. В їхній товщі звивалися й комашилися товсті чорні вусики. Один кинувся до нас, і його безголова передня частина розкрилася, ставши ротом. Еріс тихо скрикнула. Радар тепер трималась так близько біля мене, що моя нога на кожному кроці терлась об її бік.

Нарешті ми опинились у великому склепінчастому приміщенні з темно-зеленого скла. Чорні вусики були в стінах повсюди, стрімголов влітаючи й вилітаючи з дивних різьблених фігур, які змінювались під поглядом. Вони звивались і вигинались, утворювали фігури… обличчя…

— Не дивись на тварюк, — порадив я Еріс. Я гадав, що Лія вже знає це: якщо вона згадала дорогу сюди, то, звісно ж, пам’ятає й ці химерні, мінливі форми. — Я думаю, вони гіпнотизують.

Лія стояла посередині цього гидкого нефа і спантеличено роззиралась. Він був оточений проходами, кожен з яких пульсував зеленим світлом. Їх було дванадцять.

— Думаю, не зможу, — сказала Еріс. Її голос перетворився на тремтливий шепіт. — Чарлі, вибач, але думаю, що не зможу.

— Ти й не повинна. — Звук мого голосу був пласким і дивним, мабуть, через гудіння. Він звучав як голос Чарлі Ріда, який погоджувався на гидкі витівки, придумані друзякою Бердом… а потім додавав і кілька власних. — Повертайся, якщо можеш знайти дорогу. Стій тут і чекай нас, якщо не можеш.

Лія зробила повний оберт навколо себе, зазираючи по черзі в кожний прохід. Потім вона подивилась на мене, підняла руки й похитала головою.

Не знаю.

— Ви доходили сюди, еге ж? Далі Елден ішов без тебе.

Так.

— Але врешті повертався.

Так.

Я уявив, як вона чекала тут, у цій дивній зеленій камері з химерним різьбленням і чорними тварюками, які гарцюють у стінах. Дівчинка, яка трималася стійко — трималася рішуче, — незважаючи на цей підступний гул. Чекала тут сама.

— Ти приходила з ним не раз?

Так. Потім вона показала вгору, чого я не зрозумів.

— А після того він приходив без тебе?

Довга пауза… потім:

Так.

— І настав час, коли він не повернувся.

Так.

— І ти не пішла за ним? Може, до цього місця, але не далі? Не наважилась.

Вона затулила обличчя. Цього було достатньо для від­повіді.

— Я йду, — випалила Еріс. — Вибач, Чарлі, але я… я не можу.