Казка полностью

Чоловіки, які несли паланкін, рушили сходами назустріч їй. Вона стала, розставивши ноги в бойовій стійці, й вихопила меч. Радар істерично гавкала, чи то від страху перед цим жахливим місцем, звідки, я не сумнівався, нам ніколи не вибратись, чи тому, що чоловіки загрожували Лії. А може, через усе разом. Вбивця Польоту глянув угору, і корона впала з його голови. Він підняв її, але те, що з’явилося з-під пурпурової мантії, не було рукою. Я не побачив, що саме то було (або не хотів бачити), та й у той момент мені було байдуже. Я повинен був дістатися до Лії якомога швидше, але вже зрозумів, що не встигну врятувати її від носіїв Вбивці Польоту. Вони були дуже близько, відстань завелика для револьвера, і Лія заважала пострілу.

Вона вперла руків’я меча собі в живіт. Я чув, що той, який біг попереду, щось кричав. Я вловив тільки «Нє, нє!» — і все. Їй не довелось його колоти; в паніці він сам з розгону наштрикнувся на її меч. Лезо увійшло в чоловіка по саме руків’я і вийшло ззаду зі струменем крові. Чоловік заточився над урвищем. Лія спробувала витягти меч, але він не виходив. У неї був вибір простий і суворий: відпустити й вижити або вчепитись у меч і впасти разом із жертвою. Вона відпустила. Вбитий пролетів футів сто з того місця, де його прохромила Лія, і впав неподалік паланкіна, який допомагав нести. Можливо, йому пообіцяли золото, жінок, маєток у селі чи все одразу. Але отримав він тільки смерть.

Набігли інші троє. Я помчав швидше, не звертаючи уваги на цілком реальну можливість спіткнутися — хоча б і через свою собаку — й розбитися на смерть. Я бачив, що все ж не встигаю. Вони мали добігти першими, і тепер у неї був тільки кинджал для захисту. Лія дістала його й притулилася спиною до стіни, готова битися до кінця.

Та тільки не було ані битви, ані кінця. Навіть той, кого вона вбила, певно, й не збирався з нею битися. «Нє, нє!» — ось що він кричав перед загибеллю. З цих хлопців було досить. Вони хотіли лише забратися звідси геть. Пробігли і навіть не глянули на неї.

— Поверніться! — кричав Елден. — Поверніться, боягузи! Ваш король наказує вам!

Вони не звертали уваги й бігли, перестрибуючи через дві-три сходинки. Я схопив Радар за нашийник і міцно притиснув до себе. Перші два носії паланкіна пробігли повз нас, але третій перечепився об Радар, чого вона не стерпіла. Витягла голову вперед і глибоко вп’ялась зубами йому в стегно. Він замахав руками, намагаючись відновити рівновагу, і впав у шахту. Його крик чимдалі слабшав і обірвався, коли він ударився об дно.

Я знову кинувся вперед і вниз. Лія не рухалась. Вона вдивлялась у гротескну постать, навколо якої метлялась пурпурова мантія, і намагалася роздивитись її риси в тьмяному світлі зірок, що сяяли в божевільній безодні над нашими головами. Я майже добіг до неї, коли світло почало яскравіти. Але не від зірок. Гул повернувся, тільки тепер він був глибший, не «мммммммм», а «ААААААА» — голос нетутешньої істоти, колосальної, незбагненної, яка почула запах їжі і знає, що та буде смачною.

Я подивився вгору. Лія подивилася вгору. Радар подивилася вгору. Те, що ми побачили, випливало з темного, всіяного зірками неба і було моторошне, але справжній жах у тому, що це було також прекрасно.

Якщо моє відчуття часу не зникло, то над нами ще був день. Белла й Арабелла мали бути десь на дальньому боці світу, частиною якого є Емпіс. Але тут ці два місяці були ті самі, спроєційовані з чорної порожнечі, яка не мала права існувати, й омивали пекельну безодню мертвотно-­блідим, таємничим світлом.

Більша наздоганяла меншу і не збиралась обходити її ні ззаду, ні спереду. Після бозна-скількох тисяч років два супутники — і ці, і справжні десь на орбіті планети — вийшли на траєкторію зіткнення.

Вони зійшлись у беззвучній трощі (це справді була проєкція), яка супроводжувалась яскравезним спалахом світла. Уламки бризнули на всі боки й засипали темне небо, ніби друзки осяйного битого посуду. Монотонне ревище — АААААААА — погучнішало й стало оглушливим. Стріла крана почала підніматися, звужуючи трикутник між собою і опорою. Гуркоту механізмів не було, але я б його й не почув.

Люте сяйво від розпаду двох місяців затьмарило зірки й залило підлогу внизу сліпучим блиском. Покришка люка над Темним Колодязем, підчеплена вантажним гаком, почала підніматися. Гротескна постать у пурпуровій мантії теж дивилась угору, і коли Лія глянула вниз, їхні очі зустрілись. Його очі глибоко запали в провислих заглибинах зеле­нуватої плоті; її очі були широко розплющені й сині.

Незважаючи на всі роки і зміни, вона впізнала його. Сум’яття і жах безпомилково читались на її обличчі. Я спро­бував утримати її, але вона рвучко вирвалась, мало не впавши в шахту. А я був шокований, заціпенілий від побаченого — зіткнення двох місяців у небі, яке не мало права на існування. Уламки розліталися все далі й починали тьмяніти.