Казка полностью

— Ні, — сказав Вуді. — Помиляєшся, Чарлі. Тільки Лія могла їх згуртувати. Твоя поява змусила її робити те, що повинна робити королева. Вести.

— Ви ніколи не приходили до неї? Щоб розповісти, в чому полягає її обов’язок, незалежно від того, якого болю може завдати його виконання? Ви старші, мабуть, мудріші, але ніколи не давали їй порад?

Знову мовчанка. Вони були цілими людьми, не несли на собі прокляття сірості, але страждали від своїх фізичних вад. Я міг зрозуміти, як це їх послабило й налякало. Але все одно сердився.

— Ви були їй потрібні!

Клаудія нахилилася вперед і взяла мої руки у свої. Я мало не вирвав їх, але стримався. Тихим голосом, якого сама, мабуть, не чула, вона промовила:

— Ні, Шарлі, їй був потрібен саме ти. Ти був обіцяним принцом, і тепер обіцянку виконано. Те, що ти кажеш, правда: ми були слабкі, ми втратили мужність. Але, будь ласка, не залишай нас у гніві. Будь ласка.

Хіба можна взяти й перестати гніватися з власної волі? Не думаю. Але й піти таким чином я теж не хотів.

— Гаразд, — я говорив голосно, щоб вона чула. — Але тільки тому, що я загубив твій триколісний велосипед.

Вона відкинулася назад з усмішкою. Радар тицьнулась носом у черевик Вуді. Він нахилився погладити її.

— Ми ніколи не зможемо віддячити тобі за твою мужність, Чарлі, але якщо у нас є щось таке, чого б тобі хотілось, то воно твоє.

Ну, в мене був дверний молоток, який важив фунтів чотири, і якщо ціна на золото хоча б така, як коли я пішов із Сентрі, то він має коштувати десь 84 тисячі доларів. Якщо додати відро золотих гранул, то я непогано забезпечений. Можу жити на широку ногу, як то кажуть. Але була одна річ, яку я міг попросити.

— Можна мені кувалду?

Це не зовсім те, що я сказав, але ідею вони зрозуміли.

Ніколи не забуду тієї жахливої тварюки з крилами, яка намагалась вилізти з Темного Колодязя. Це поганий спогад. Гарним спогадом на противагу йому був мій від’їзд із Лілімара наступного дня. Ні, мало сказати гарним. Це був чудовий спогад, з тих, які дістаєш із пам’яті, коли ні в кого немає для тебе доброго слова і життя здається прісним, як шматок черствого хліба. Він був чудовий не тому, що я від’їжджав (хоча я був би безсоромним брехуном, якби не сказав, з яким нетерпінням чекав на зустріч із татом); він був чудовий, бо мене проводжали, немов… Я збирався сказати немов короля, але точніше буде — немов принца, який від’їжджав і знову перетворювався на хлопчину з передмістя в Іллінойсі.

Я їхав на передку візка, запряженого парою білих мулів. Дора в червоній хустинці і в своїх чудових парусинових черевиках тримала поводи. Радар сиділа позаду нас, насторочивши вуха й повільно помахуючи хвостом. Обабіч Шляху Ґаллієнів вишикувались сірі люди. Коли ми наближались, вони ставали на коліна, притуляючи долоні до лобів, а потім, коли ми проїжджали повз них, підводились і вітали нас. Мої вцілілі товариші з «Глибокої Малейн» ішли поруч із нами. Еріс везла дока Фріда в позолоченому інвалідному візку. В якийсь момент вона підвела погляд і підморгнула мені. Я підморгнув у відповідь. У височині над нами линула хмара метеликів-монархів, така велика й густа, що затуляла небо. Кілька сиділо в мене на плечах, повільно ворушачи крильцями, а один сів на голову Радар.

Біля відчинених воріт, у сукні такої ж глибокої блакиті, як і трійця шпилів тепер, з короною Ґаллієнів на голові стояла Лія. Її ноги були розставлені так само, як тоді, коли вона стояла на кам’яних сходах над Темним Колодязем, оголивши меч. Рішуче.

Дора зупинила мулів. Натовп, що йшов за нами, затих. У руках Лія тримала гірлянду багряних маків — єдиних квітів, які продовжували рости в роки сірості, і я не здивувався (думаю, ви теж не здивуєтесь), дізнавшись, що народ Емпісу називав ті квіти «червона надія».

Лія заговорила так голосно, щоб її почули всі люди, які затопили вулицю позаду нас:

— Це принц Чарлі, який повертається додому! Він понесе з собою наші сердечні подяки і мою вічну вдячність! Окрили його своєю любов’ю, народе Емпісу! Це мій наказ!

Натовп вибухнув схвальними вигуками. Я схилив голову, щоб прийняти гірлянду… і приховати сльози. Бо, як відомо, принци в казках не плачуть. Королева Лія поцілувала мене, і хоч її рот був суцільною раною, це був найпрекрасніший поцілунок у моєму житті, принаймні відтоді, як померла мама.

Я досі його відчуваю.

Останню ніч в Емпісі я провів там, де й першу, — в хатинці Дори неподалік колодязя між світами. Ми поїли тушкованого м’яса, а потім вийшли надвір помилуватися величезною золотою весільною обручкою в небі, яка колись була Беллою і Арабеллою. Вона була дуже гарна, як іноді бувають гарними поламані речі. Я знову замислився, де ж є цей світ, і вирішив, що це не має значення; достатньо того, що він є.