Радар вибралася на ґанок по-старечому, зупиняючись, щоб проінспектувати кожну сходинку. А коли зрештою піднялася, тато почухав її за вухами:
— Хто в нас хороша дівчинка?
Радар підгавкнула і вмостилася біля татового крісла-гойдалки. У друге сів я.
— Ти почав давати їй ліки?
— Ще ні. Підмішаю пігулки від хробака й артриту у вечерю.
— А набір для встановлення поручнів не взяв.
— То на завтра. Сьогодні ввечері почитаю інструкцію. — Разом з брошурою про домашній догляд для чайників. — Якщо можна, я позичу твій дриль. Я знайшов чийсь ящик з інструментами — ініціали на ньому А. Б., може, то був його батько чи дід. Але там усе іржаве. Дах протікає.
— Авжеж, користуйся. — Тато потягнувся до люльки. Вже набитої. У нагрудній кишені в нього лежали сірники з кухні, й він чиркнув одним об ніготь великого пальця. У дитинстві це вміння викликало в мене захват, та й тепер зачаровувало. — Ти знаєш, я б охоче пішов з тобою і допоміг.
— Ні, не треба. Туалет там крихітний, ми будемо плутатися один в одного під ногами.
— Але ж насправді річ не в тому, так, Чіпе?
Як давно він мене так не називав? П’ять років? Він підніс запалений сірник — незмінно згорілий наполовину — до люльки й почав прицмокувати, розкурюючи. А ще чекаючи моєї відповіді, звісно, але я її не мав. Радар підняла голову, понюхала пахучий тютюновий дим і знову вмостила мордочку на дошках ґанку. Вигляд у неї був цілком задоволений.
Він потрусив сірником, щоб загасити.
— Там є щось таке, чого я не повинен бачити?
Це нагадало мені Енді — той спитав, чи є там опудала тварин і моторошний годинник, який стежить за тобою котячими очима. І я всміхнувся.
— Ні, це просто будинок, трохи занедбаний, з дірявим дахом. Зрештою з цим доведеться щось робити.
Тато кивнув і попахкав люлькою.
— Я говорив з Лінді про цю… цю ситуацію.
Мене це не здивувало. Лінді був його поручителем, і тато повинен був обговорювати з ним питання, які його турбували.
— Він каже, що в тебе, можливо, піклувальний склад розуму. Ще з тих часів, коли я пиячив. Бачить Бог, були часи, коли ти доглядав мене, хоч і був малий. Прибирав, мив посуд, готував собі сніданок, а іноді — й вечерю. — Він трохи помовчав. — Мені важко згадувати ті часи й ще важче про них розмовляти.
— Річ не в тому.
— А в чому тоді?
Я все ще не хотів йому розповідати, що уклав угоду з Богом і мав виконати свою частину зобов’язань. Але дещо інше я йому розказати міг. Таке, що він зрозуміє, і на щастя, то була правда.
— Пам’ятаєш, що на зустрічах АА говорять про настрій вдячності?
Він кивнув.
— Вдячний алкоголік не напивається. Так кажуть.
— А я вдячний, що ти більше не п’єш. Може, я нечасто тобі це кажу, але вдячний. Тому можна сказати, що я хочу віддячити іншому, і на тому закрити тему, добре?
Тато вийняв люльку з рота й провів рукою по очах.
— Гаразд. Але я хочу все-таки з ним якось познайомитися. Відчуваю, що це мій обов’язок. Ти це розумієш?
Я сказав, що розумію. І додав:
— Може, коли він трохи оговтається після нещасного випадку?
Він кивнув:
— Влаштовує. Люблю тебе, синку.
— І я тебе люблю.
— Головне, щоб ти розумів, що багато на себе береш. Ти це розумієш, так?
Я розумів — і усвідомлював, що не знаю, наскільки багато. Але думав, що це добре. Якби я знав достеменно, мені могло забракнути духу.
— А це те, про що теж говорять у твоїй програмі. Проживати день за днем.
Він кивнув:
— Добре, але весняні канікули скоро скінчаться. Ти повинен встигати з навчанням, хоч би скільки часу тобі треба було проводити в тому будинку. Я наполягаю на цьому.
— Добре.
Він подивився на люльку.
— Згасла. Як завжди. — Він поклав її на поруччя, нахилився й почухав густу шерсть на загривку Радар. Вона підняла голову, та відразу ж опустила. — Яка хороша собака, чорт забирай.
— Вона така.
— Що, закохався в неї?
— Ну… так. Мабуть.
— Нашийник у неї є, а от жетона немає. А це означає, що містер Боудітч не сплатив собачий податок. Підозрюю, що він ніколи не водив її до ветеринара. — Я теж мав таку підозру. — Не вакцинована від сказу. Серед іншого. — Трохи помовчавши, він сказав: — Маю питання і хочу, щоб ти над ним подумав. Дуже серйозно. Ми не влетимо на бабки? Продукти, собачі ліки, поручні?
— Про сечоприймач не забудь, — докинув я.
— Влетимо? Скажи прямо, як думаєш.
— Він сказав, щоб я записував, а він потім відшкодує. — У щонайкращому разі то була половина відповіді. Я це розумів, і тато, мабуть, теж. А хоча… «мабуть» викреслюємо.
— Не те щоб ми через нього розорилися. Доларів двісті, от і все. Але лікарня… ти знаєш, скільки коштує тижневе перебування в «Аркадії»? Плюс операція, звісно, і весь післяопераційний догляд?
Я не знав, але тато як страховий регулятор знав.
— Вісімдесят тисяч. Щонайменше.
— На такі гроші ми не влетимо, правда ж?
— Ні, це все на ньому. Не знаю, яке в нього страхування і чи є воно взагалі. Я спитав у Лінді, але в «Оверленді» нічого нема. Може, «Медікер». А поза тим, хто може знати? — Він посовався в кріслі. — Я трохи його перевірив. Сподіваюся, тебе це не розізлить.
Не розізлило — але й не здивувало, бо тато заробляв на життя тим, що перевіряв людей. І чи було мені цікаво? Авжеж.