Казка полностью

— І що накопав?

— Майже нічого, а в наші дні та в цю епоху, я б сказав, це практично неможливо.

— Ну, в нього немає ані комп’ютера, ані навіть мобільного. Тобто фейсбук та інші соцмережі відпадають. — Я підозрював, що містер Боудітч поглузував би з фейсбуку, навіть якби мав комп’ютер. Фейсбук нишпорний.

— Ти сказав, що на ящику з інструментами, який ти знайшов, були ініціали. А. Б., так?

— Так.

— Сходиться. Ділянка на верхівці пагорба займає півтора акра, а це здоровенний клапоть. Її придбав такий собі Адріан Боудітч 1920 року.

— Його дід?

— Мабуть, але враховуючи його вік, міг бути й батько. — Тато зняв люльку з поруччя ґанку, раз чи двічі прикусив мундштук, а потім поклав її на місце. — А взагалі, скільки йому років? Цікаво, він справді цього не знає?

— Думаю, таке можливо.

— Колись давно, ще до того, як він став більш-менш відлюдьком, мені здавалося, що йому приблизно п’ятде­сят. Я вітався з ним помахом руки, а він час від часу теж підіймав руку на знак привітання.

— І ти ніколи з ним не говорив?

— Міг сказати «добрий день» чи перекинутися кількома словами про погоду, якщо вона була варта уваги, але він був небалакучий. Коротше, в такому разі його вік приблизно відповідає В’єтнаму, але у військових архівах я не знайшов жодних згадок.

— Тобто він не служив.

— Імовірно, не служив. Я міг би накопати більше, якби досі працював в «Оверленді», але я там більше не працюю, а питати Лінді не хотів.

— Я розумію.

— Я вирішив, що якісь гроші в нього є, бо податки на нерухомість — це публічно доступна інформація, а за 2012 рік будинок номер один по вулиці Платановій мав сплатити двадцять дві тисячі з копійками.

— Він стільки платить щороку?

— По-різному буває. Важливо те, що платить, і коли ми з мамою сюди переїхали, він уже тут жив… може, я тобі розказував. Тоді він мусив викладати набагато менше, бо податки на нерухомість злетіли до неба, як і все решта, але все одно це тисячі. Це багато. Ким він працював до пенсії?

— Не знаю. Я реально з ним познайомився, коли він зламав собі ногу. Задушевних розмов, як ти б це назвав, ми з ним не вели.

Хоча це було попереду. Я просто ще не знав.

— Я теж не знаю. Пошукав, але не знайшов. Не завадить повторити, що в наш час мені це здавалося неможливим. Я чув про людей, які від’єднуються від мережі, але зазвичай у глухомані на Алясці з сектою, яка очікує на кінець світу, або в Монтані, як Унабомбер.

— Уна-хто?

— Терорист місцевого розливу. Справжнє ім’я — Тед Качинскі. Ти часом не бачив у Боудітча в будинку приладдя для виробництва бомб? — спитав тато, гумористично вигнувши брови, але я не до кінця був певен, що він жартує.

— Найнебезпечніше, що я бачив, — це коса. А, і ще іржава сокирка в ящику для інструментів на третьому поверсі.

— А фотографії? Наприклад, його батька й матері? Чи його самого в молодості?

— Ніт. На єдиному фото, яке я бачив, була Радар. Воно стоїть на столику біля його крісла у вітальні.

— Ха. — Тато потягнувся до люльки. Передумав. — Нам невідомо, звідки в нього гроші — якщо припустити, що вони в нього ще є, — і невідомо, чим він заробляв на життя. Я гадаю, працював з дому, бо в нього агорафобія. Це…

— Я знаю, що це.

— Я підозрюю, що він завжди був до цього схильний, а з віком стало прогресувати. Він замкнувся в чотирьох стінах.

— Жінка через дорогу розповіла мені, що він вигулював Радар уночі. — Зачувши звучання власного імені, собака нашорошила вуха. — Мені це здається трохи дивним. Більшість людей вигулюють собак удень, але…

— Уночі на вулицях менше народу, — зауважив тато.

— Ага. Видно, він не дуже любить базікати з сусідами.

— І ще одне, — сказав тато. — Трохи дивне… але він і сам трохи дивний, тобі так не здається?

Я не став відповідати на це запитання і спитав, що саме він має на увазі під «ще одним».

— У нього є машина. Не знаю де, але є. Я знайшов реєстрацію онлайн. Це «студебекер» 1957 року випуску. Він має ставку акцизного збору, бо авто зареєстроване як антикварне. Як і податок на нерухомість, він сплачує акциз щороку, тільки це набагато менше. Десь шістдесят баксів.

— Тату, якщо в нього є возик, то його водійські права ти теж зможеш знайти. Там і буде написано, скільки йому років.

Усміхнувшись, тато похитав головою:

— Хвалю за спробу, але на ім’я Говарда Боудітча в штаті Іллінойс ніколи не було видано жодного водійського посвідчення. Ну та щоб купити машину, водійські права не потрібні. Може, вона навіть не на ходу.

— А навіщо платити щорічний податок за машину, яка не їздить?

— Ось тобі ще краще питання, Чіпе: навіщо платити податок, якщо ти не вмієш водити машину?

— А той Адріан Боудітч? Батько чи дід? Може, в нього були права.

— Про це я не подумав. Перевірю. — Він трохи помовчав. — Ти впевнений, що хочеш цим займатися?

— Хочу.

— Тоді порозпитуй його про деякі з цих моментів. Бо, наскільки я можу судити з того, що нарив, його практично не існує.