— Я зможу з ним ночувати. — Хоча думка про те, що доведеться спати в кімнаті нагорі, якої я ще досі навіть не бачив, була дивною. — Без проблем. У школі зараз канікули.
Місіс Рейвенсбургер звернулася до тата:
— Містере Рід, а вас влаштовує ця домовленість?
Я чекав, не знаючи, що він скаже. Але він підтримав:
— Мене це трохи непокоїть, що, мабуть, природно. Але Чарлі відповідальний, містер Боудітч наче потоваришував з ним, і в нього справді більше нікого немає.
— Міс Вілкокс, щодо будинку… — почав я.
Вона всміхнулася.
— Називай мене Меліссою, будь ласка. Врешті-решт, ми будемо колегами.
Називати її Меліссою було легше, ніж містера Боудітча — Говардом, бо за віком вона була ближча до мене.
— Щодо будинку — не сприймайте це на власний рахунок, типу він боїться, що ви що-небудь вкрадете чи що. Він просто… ну… — я не знав, як закінчити, але тато закінчив за мене:
— Він замкнута людина.
— Точно, — кивнув я. — А ще вам доведеться зробити припуск на те, що він трохи бурчливий. Бо…
Мелісса не чекала, що буде після «бо».
— Повір, якби моя зламана нога трималася на зовнішньому фіксаторі, я б теж була бурчлива.
— А що в нього зі страхуванням? — спитав тато в місіс Рейвенсбургер. — Можете сказати?
Місіс Рейвенсбургер і Мелісса Вілкокс перезирнулися. А потім місіс Рейвенсбургер відповіла:
— Мені некомфортно обговорювати в деталях фінансові домовленості пацієнта, але скажу так: за словами скарбника, він має намір узяти на себе всі свої витрати.
— А, — сказав тато таким тоном, наче це все пояснювало. Хоча вираз його обличчя свідчив, що не пояснювало нічого. Підвівшись, він потиснув руку місіс Рейвенсбургер. Я теж.
Мелісса провела нас у коридор. Її сліпучо-білі кеди неначе ковзали підлогою.
— УШЛ?[15] — спитав я.
Вона здивовано подивилася на мене:
— Звідки ти знаєш?
— Записник. Баскетбол.
Вона всміхнулась:
— І волейбол.
Зважаючи на її зріст, я не сумнівався, що кидок у неї був звірячий.
Ми поїхали в господарчий магазин по набір поручнів для туалету, а потім — у «Пет Пентрі», крамницю, при якій була ще й ветеринарка. Я купив жувальні таблетки від серцевого хробака й капрофен для полегшення артриту Радар. Цей препарат мають відпускати лише за рецептом, та коли я пояснив ситуацію, продавчиня дала його мені, сказавши тільки, що ці ліки можна взяти за готівку. Пояснила, що містер Боудітч купував тут усе для Радар і доплачував за доставку. Тато розплатився за перекладини кредиткою. Я віддав за пігулки власні гроші. Останньою зупинкою була аптека, де я купив посудинку для сечі з довгою шийкою, судно, розчин для дезінфекції, яким я мав обробляти місця навколо штирів, і дві пляшки-розпилювачі з інтенсивним очисником для вікон. За це все теж заплатив я, хоч і не готівкою. На моїй картці «Visa» стояв ліміт 250 доларів, але я не боявся його перебрати. Я не з тих, хто шопінгує до упаду.
Дорогою додому я все чекав, коли тато заговорить про зобов’язання, яке я взяв на себе… доволі важке як на сімнадцятирічного підлітка. Але він не заговорив. Просто слухав класичний рок по радіо і час від часу підспівував. Невдовзі я дізнався: він просто міркував, що саме хоче сказати.
Я пішов до будинку містера Боудітча пішки, і там мене радісно зустріла Радар. Я поклав її ліки на стіл у кухні й зазирнув у туалет. Подумалося, що його тіснота може бути насправді помічною, коли встановлюєш поручні (та і йому легше буде користуватися), але то було завдання на завтра. На полиці над пральною машиною в підвалі я бачив стосик чистих ганчірок. Спустившись, набрав дві жмені. Був погожий весняний день, і спочатку був задум провести його надворі, лагодячи паркан, але я вирішив, що спершу треба привести до ладу вікна, щоб сморід очисника вивітрився з будинку на той час, коли повернеться містер Боудітч. Крім того, це давало мені привід зробити обхід.
Окрім кухні, комори й вітальні — приміщень, у яких він справді жив, — була ще їдальня з довгим столом, накритим рядном від пилюки. Стільців не було, і це надавало їдальні порожнього вигляду. Ще була кімната, яка мала бути кабінетом, бібліотекою або тим і тим водночас. Дуже сумно було бачити, що стеля протікала й деякі книжки намокли. Там стояли гарні книжки, дорогі на вигляд, переплетені шкірою, не такі, як ті, недбало скидані стосами в коридорі. Були зібрання творів Дікенса, Кіплінга, Марка Твена і якогось Текерея. Я вирішив так: коли буде більше часу, познімаю їх з полиць, розкладу на підлозі й подивлюся, чи можна їх врятувати. Мабуть, у ютубі є відеоінструкції, як це зробити. Тієї весни я ледь не жив за ютубом.