Казка полностью

Я не став казати йому, що це собака, мені набридло, я просто хотів зробити справу й піти. Усе те золото й коштовне каміння трохи мене лякало, особливо порівняно з голими полицями в крамниці. Я ледь не пожалкував, що не прихопив револьвер, бо вже почувався не Джеком на бобовому дереві, а Джимом Гокінзом в «Острові скарбів». Гайнріх був дрібний, присадкуватий і не загрозливий, але що, як у нього десь там ховається помічник, такий собі Довготелесий Джон Сільвер? Ідея була не зовсім параноїчна. Я міг себе заспокоювати тим, що містер Боудітч уже багато років веде справи з Гайнріхом. Але містер Боудітч сам казав, що такого масштабного обміну ще не проводив.

— Показуй, що в тебе, — сказав він. У пригодницькому романі для хлопців він міг би бути карикатурним втіленням жадоби, ласо потирав би руки й ледь не слину пускав. Але в реальності його голос звучав по-діловому, може, навіть трохи знуджено. Я не повірив у це і не довіряв йому.

Я поставив речовий мішок на прилавок. Поряд були ваги, справді цифр-о-ві. Я розщібнув клапан. Відкрив мішок, і коли він зазирнув, я побачив, як змінюється його обличчя: губи стислися, очі на мить розширилися.

— Mein Gott. Ого що ти віз на велосипеді.

На ланцюжках над вагами висів жолоб з оргскла. Гайнріх засипав золоті гранули в жолоб невеликими жменьками, доки ваги не показали два фунти. Він їх відсипав у пластиковий контейнер і зважив ще два. А коли закінчив, зваживши останні два фунти й додавши до решти, у складці на дні мішка ще залишався струмочок золота. Містер Боудітч сказав зважити трохи більше, і я саме так і вчинив.

— Я думаю, ще чверть фунта лишилося, nein? — спитав він, зазирнувши всередину. — Продаєш мені, і я даю тобі три тисячі доларів, готівкою. Боудітчу знати не потрібно. Будемо вважати, що це чайові.

«Будемо вважати, що це привід мене шантажувати», — подумав я. Та все одно подякував і застебнув мішок.

— У вас є для мене чек, так?

— Так. — Чек лежав у кишені його старечої кофти, складений. Від чиказького банку «PNC», філія на Бельмонт-авеню, на ім’я Говарда Боудітча й суму сімдесят чотири тисячі доларів. Навпроти підпису Вільгельма Гайнріха стояла приписка: «Особисті послуги». На мій погляд, усе було окей. Я поклав чек у гаманець, а гаманець — у ліву передню кишеню.

— Він упертий старигань, який відмовляється йти в ногу з часом, — сказав Гайнріх. — У минулому, коли ми мали справу з набагато меншими сумами, я давав йому готівку. Двічі — чеки. Я йому казав: «Невже ви не чули про грошовий переказ?» А він, знаєш, що відповів?

Я похитав головою, хоча здогадувався.

— Сказав: «Ні, не чув і чути не хочу». А тепер, уперше за весь час, він присилає zwischen gehen — емісара — бо з ним стався нещасний випадок. Я думав, у нього на цілому білому світі немає людини, якій він міг би довірити таке завдання. Але ось він ти. Хлопчик на велосипеді.

— І я вже йду, — сказав я і рушив до дверей, які вели в порожню крамницю, де він згодом може наповнити віт­ри­ни (а може й не наповнити). Я майже очікував, що двері будуть замкнені, але вони відчинилися. Потрапивши в приміщення, де видно було денне світло, я відразу став почуватися краще. Та попри це, сморід старої пилюки був неприємний. Як у склепі.

— Він хоч знає, що таке комп’ютер? — запитав Гайнріх, виходячи за мною і зачиняючи за собою двері в підсобку. — Ставлю на те, що не знає.

Я не мав наміру втягуватися в дискусію про те, що знає й чого не знає містер Боудітч, просто сказав, що радий знайомству. Хоча це була неправда. Мені відлягло на душі, коли побачив, що ніхто не вкрав мій велик: вранці, виходячи з дому, я надто переймався іншими речами, тому забув велосипедний замок.

Гайнріх узяв мене за лікоть. Я повернувся — і таки побачив внутрішнього Джона Сільвера. Для повноти картини йому бракувало тільки папуги на плечі. Сільвер казав, що його папуга бачив стільки ж зла, скільки й сам диявол. Я підозрював, що Вільгельм Гайнріх теж бачив свою частку зла… але не забувайте, що мені було сімнадцять і я по пояс загруз у справах, яких не розумів. Інакше кажучи, перелякався я на смертяку.

— Скільки в нього золота? — тихим гортанним голосом спитав Гайнріх. Те, що він час від часу вставляв німецькі слівця, мені здалося манірністю. Але тієї миті він реально говорив як німець. І не хороший німець. — Скажи, скільки в нього є і де він його бере. Я щедро тебе винагороджу.

— Я вже піду, — сказав я. І пішов.

Чи стежив за мною Крістофер Поллі, коли я сідав на велосипед і від’їжджав із рештою золотих гранул у наплічнику? Я не міг цього знати, бо саме тоді озирнувся через плече на бліде пухке обличчя Гайнріха, що нависло над табличкою «ЗАЧИНЕНО» на запилюжених дверях крамниці. Може, то в мене уява розгулялася — мабуть, так і було, — але мені здалося, що я досі бачив на його обличчі жадобу. Ба більше, я її розумів. Бо згадав, як сам занурив руки у відро й просіював гранули золота крізь пальці. Не просто жадоба — жага золота.

Як у романі про піратів.