Він опустив руку й повернув голову, щоб подивитися на мене. Вираз обличчя в нього був нещасний.
— Я в глибокій ямі, Чарлі. І не знаю, чи зможу з неї вибратися.
— Виберетеся, — заявив я, сподіваючись, що мій голос звучить упевненіше, ніж я почувався в цьому плані. — Хочете поїсти?
— Я хочу таблеток від болю.
— Мені не можна…
Він здійняв руку:
— Я знаю, що не можна, і я не опускатимусь і не ображатиму тебе, випрошуючи їх. Ніколи. Принаймні сподіваюся. — Він знову і знову гладив Радар по голові. Вона сиділа геть нерухомо, тільки повільно виляла хвостом і не зводила з хазяїна очей. — Дай мені той чек і ручку.
Я виконав його прохання, подавши ще й книжку в палітурці, щоб було на чому писати. Друкованими літерами він вивів «ЛИШЕ ДЛЯ ДЕПОЗИТУ», а потім нашкрябав свій підпис.
— Зможеш завтра сходити в банк?
— Авжеж. «Перший громадянський», так?
— Так. Коли гроші будуть на рахунку, я випишу чек для оплати мого перебування в лікарні. — Він віддав мені чек, а я поклав його назад у гаманець. Містер Боудітч заплющив очі, знову розплющив і втупився поглядом у стелю. Його рука не полишала голови Радар. — Я так втомився. А біль ніколи не бере відпустки. Навіть довбаної перерви на каву не робить.
— Їсти?
— Не хочу, але мені сказали, що треба. Може, трохи «С плюс С» — сардин із солоними крекерами.
Як на мене, то було жахіття, але я приніс їх йому — і склянку води з льодом. Він одразу жадібно вихлебтав половину. А перш ніж узятися за сардини (без голів, блискучі від жиру — фу), спитав, чи я не передумав лишатися на ніч.
— Сьогодні й весь тиждень, — підтвердив я.
— Добре. Я раніше ніколи не мав нічого проти самотності, але тепер усе інакше. Ти знаєш, чого мене навчило падіння з драбини? Чи радше перенавчило?
Я похитав головою.
— Боятися. Я старий і зламаний. — Він промовив це без жалощів до себе, сухим тоном, наче констатував факт. — Я думаю, тобі слід піти додому ненадовго, запевнити батька, що все поки гаразд. Може, повечеряєш. А тоді повертайся, нагодуй Радар і даси мені ті довбані пігулки. Сказали, що в мене розвинеться залежність, і не так уже й багато часу минуло, перш ніж виявилося, що це правда.
— Схоже на план. — Я трохи помовчав. — Містере Боудітч… Говарде… Я б хотів привести тата сюди, познайомити з вами. Я розумію, ви не дуже товариський, навіть без перелому, але…
— Гаразд. Він хоче пересвідчитися, це розумно. Але не сьогодні, Чарлі, і не завтра. Наприклад, у середу. До середи мені, може, трохи полегшає.
— Добре, — кивнув я. — І ще одне. — Записавши на відривному листочку свій номер мобільного, я поклав його на столик біля ліжка — столик, що невдовзі вкриється мазями, марлевими тампонами й пігулками (але не оксі). — Дзвінок — для тих випадків, коли я нагорі…
— Дуже по-вікторіанському.
— Але тоді, коли мене в будинку немає, а я вам потрібен, набирайте номер мого мобільного. Байдуже, в школі я чи ні. Я поясню місіс Сильвіус у кабінеті директора, яка в мене ситуація.
— Добре. Іди. Заспокой батька. Але не затримуйся допізна, бо я спробую встати й самостійно знайти ті таблетки.
Він заплющив очі.
— Погана ідея, — сказав я.
Не розплющуючи очей, він прокоментував:
— Усесвіт ними повниться.
Понеділок для тата — день, коли він надолужує згаяне. Часто повертається додому о пів на сьому чи навіть о сьомій, тому я не очікував його там знайти. І його там не було. Він стояв за хвірткою містера Боудітча, чекав на мене.
— Я раніше пішов з роботи, — сказав він. — Переживав за тебе.
— Не треба було…
Він обійняв мене за плечі.
— То подай на мене до суду. Я бачив, як ти виходив і розмовляв з молодою жінкою, коли був на середині пагорба. Я помахав, але ти мене не помітив. У тебе був такий вираз, наче вся твоя увага зосереджена на тому, що вона тобі розповідає.
— І відтоді ти там чекав?
— Думав постукати в двері, але, мабуть, у цій ситуації я мов той вампір. Не можу зайти, доки не запросять.
— У середу, — сказав я. — Ми з ним про це вже поговорили.
— Чудово. Ввечері.
— Може, десь о сьомій. Він приймає ліки від болю о шостій.
Ми рушили додолу пагорбом. Тато все ще обіймав мене за плечі. А я був не проти. Я розказав йому, що не хочу надовго залишати містера Боудітча, тому на вечерю не залишуся. Сказав, що візьму деякі речі — на думку спала зубна щітка — і знайду щось пожувати в його коморі (тільки не сардини).
— Не доведеться, — сказав тато. — Я привіз бутери від Джерсі Майка. Візьмеш із собою.
— Супер!
— Як він?
— Йому дуже боляче. Сподіваюся, пігулки допоможуть заснути. А опівночі він отримає ще декілька.
— Оксі?
— Так.
— Тримай їх у надійному місці. Щоб він не знав, де вони.
Цю пораду я вже чув, але тато принаймні не спитав, чи не буде в мене спокуси самому спробувати одненьку.