Близько четвертої години того дня біля хідника зупинився фургон з написом «АМБУЛАТОРІЯ АРКАДІЇ». Я чекав на тротуарі з Радар, на яку почепив повідець. Хвіртка — тепер без іржі, добре змащена — стояла відчинена. З фургона виліз санітар і відчинив задні дверцята. Там, за спиною в містера Боудітча, стояла Мелісса Вілкокс. Старий сидів в інвалідному візку, нога, охоплена фіксатором, витягнута вперед. Мелісса розблокувала візок, покотила його вперед і краєм долоні натиснула на кнопку. Коли платформа з візком почала опускатися, разом з нею пішла вниз і моя душа. Я продумав телефон, сечоприймач, навіть дзвінок для виклику. Чек від Гайнріха лежав у мене в кишені. Усе добре, але пандуса для візка не було ніде: ані перед парадним входом, ані перед чорним. Я почувався дурнем, але принаймні недовго. Мене відволікла Радар. Побачивши містера Боудітча, вона кинулася до нього. Тієї миті в її стегнах не залишилось ані сліду від артриту. Я міцно вхопив повідець, саме вчасно, щоб її лапи не розчавило платформою, але віддача пішла рукою аж до плеча.
То був не розкотистий гавкіт великого пса, який так налякав колись Енді, а крики, такі жалібні й людські, що в мене стислося серце. «Ти повернувся! — промовляли ті дзявки. — Слава Богу, а я думала, ти пішов назавжди!»
Містер Боудітч простяг до неї руки, й вона підстрибнула, спершись лапами на його витягнуту ногу. Він здригнувся, а потім розсміявся і взяв її за голову.
— Так, маленька, — проспівав він. Я власним вухам не вірив, що він може видавати такі звуки, але старий буркотун і справді
— Так, дівчинко, я теж за тобою скучив. Але злізь, бо ти мене вб’єш.
Радар опустилася на чотири лапи й пішла поряд з візком, коли Мелісса покотила його доріжкою, натикаючись на нерівності та об’їжджаючи їх.
— Пандуса немає, — сказав я. — Вибачте, вибачте, я можу побудувати, пошукаю, як це робиться, в інеті, там усе можна знайти, — я белькотів, ніяк не міг замовкнути. — Думаю, все інше більш-менш готове…
— Наймемо когось, щоб поставив пандус, не метушися, — перебив містер Боудітч. — Ти не мусиш сам усе робити. В особистого секретаря є одна перевага — можна делегувати завдання. Та й поспіху тут немає. Як ти знаєш, я майже не виходжу з дому. Ти вже владнав справу?
— Так. Сьогодні вранці.
— Добре.
Мелісса сказала:
— Ви вдвох зможете занести візок нагору сходами, такі міцні та дужі хлопці. Що скажеш, Гербі?
— Нема питань, — озвався санітар. — Правда, друже?
Я підтвердив і взявся за візок з одного боку. Радар видерлася до середини сходів, призупинилася, коли задні лапи підвели, та потім знайшла в собі сили подолати решту шляху. Вона зорила на нас згори вниз, постукуючи хвостом.
— І хтось повинен полагодити доріжку, якщо він по ній буде їздити, — сказала Мелісса. — Вона гірша за ґрунтову дорогу, на якій я росла колись у Теннессі.
— Готовий, братан? — спитав Гербі.
Ми підняли візок на ґанок. Я перебрав ключі містера Боудітча й нарешті знайшов той, що відмикає парадні двері.
— Слухай, — сказав санітар. — А то не твою фотку я бачив у газеті?
Я зітхнув:
— Мабуть. Нашу з Радар. Там, біля хвіртки.
— Ні, ні, ще торік. Ти забив виграшний тачдаун у Кубку індички. За п’ять секунд до кінця гри. — Він здійняв руку над головою, ніби тримав невидимий м’яч, як я на тому фото.
Важко сказати, чому мене ощасливило те, що він запам’ятав це фото, а не новіше, але так і сталося.
У вітальні я чекав — як ніколи знервований, — поки Мелісса інспектувала розкладну канапу.
— Добре, — кивнула вона. — Це добре. Може, трохи занизько, але обійдемося тим, що маємо. Потрібен валик чи щось таке, щоб підкласти йому під ногу. А хто застеляв ліжко?
— Я.
І її здивований погляд теж мене ощасливив.
— Ти прочитав брошуру, яку я тобі дала?
— Так. Купив антибактеріальну рідину для обробки штирів…
Вона похитала головою:
— Простий фізрозчин, більш нічого не треба. Тепла солона вода. Ти готовий його пересаджувати?
— Агов? — озвався містер Боудітч. — Може, ви й мене приймете до розмови? Я тут.
— Так, але я не до вас звертаюся, — Мелісса сказала це з усмішкою.
— Е-е, не впевнений, — відповів я.
— Містере Боудітч, тепер я звертаюся до вас. Ви не проти, якщо Чарлі проведе вам тест-драйв?
Містер Боудітч глянув на Радар, яка всілася якомога ближче до нього.
— Що скажеш, мала? Довіримося цьому хлопцю?
Радар один раз гавкнула.
— Радар каже: «Добре», то і я так скажу. Не впусти мене, юначе. Ця нога гуде на ноті до.
Я підкотив візок ближче до дивана, поставив на гальмо і спитав, чи зможе він стати на здорову ногу. Він наполовину підвівся на руках, дозволяючи мені розблокувати й опустити підставку, яка підтримувала хвору ногу. Крекнув, але зміг піднятися повністю — і став, трохи похитуючись, але вертикально.
— Розверніться так, щоб задом стояти до ліжка, але не намагайтеся сісти, доки я не дозволю, — сказав я, і Мелісса схвально кивнула.
Містер Боудітч так і зробив. Я відкотив візок, щоб не заважав.
— Не зможу так довго простояти без милиць.