Лінді Франклін працював в «Оверленді». А ще був алкоголіком у зав’язці. Він не належав до тих агентів, які особливо тісно спілкувалися з батьком, мабуть, тому що Лінді ніколи не заходив з іншими до «Таверни Даффі» після роботи. Але він знав, що тато втратив роботу, і вирішив якось цьому зарадити. Принаймні спробувати. З його боку то був «візит дванадцятого кроку», як я дізнався згодом. У нього було заплановано кілька зустрічей із позивачами в нашому містечку, і коли він з усім упорався, то спонтанно вирішив заїхати до нас. Потім казав, що ледь не передумав, бо не було підтримки (алкоголіки, які одужують, зазвичай роблять «візит дванадцятого кроку» з партнером, типу як мормони), але потім махнув рукою і пошукав у телефоні нашу адресу. Мені не подобається думати про те, що з нами могло статися, якби він вирішив не їхати. І вже напевно я ніколи не опинився б у сараї містера Боудітча.
На містері Франкліні був костюм з краваткою. На голові — стильна стрижка. Тато — неголений, з незаправленою сорочкою, босий — познайомив нас. Містер Франклін потиснув мені руку, сказав, що йому дуже приємно зі мною познайомитись, а потім спитав, чи не міг би я вийти надвір, щоб він поговорив з батьком наодинці. Я охоче пішов, але після сніданкового лиха вікна все ще були відчинені, і я почув чимало з того, що казав містер Франклін. Особливо запам’яталися два моменти. Тато сказав, що пиячить, бо й досі дуже сумує за Джейні. А містер Франклін відповів:
— Якби випивка могла її повернути, я б не заперечував. Але цим її не повернеш, і уяви, як би їй було, якби вона побачила ваші з сином теперішні умови життя?
А ще він сказав таке:
— Ти ще не замучився бути замученим?
Саме тоді батько розплакався. Зазвичай мені бувало неприємно від цього («слабак, слабак»), але тоді я подумав, що цього разу сльози, може, інакші.
Ви зрозуміли, що назріває, та й, мабуть, знаєте, чим ця історія закінчиться. Я впевнений, що знаєте, якщо самі лікуєтеся чи знаєте таку людину, яка лікується. Того вечора Лінді Франклін повів тата на зустріч «Анонімних алкоголіків». Коли вони повернулися, містер Франклін зателефонував дружині й сказав, що залишиться ночувати в друга. Він спав на нашому розкладному дивані, а наступного ранку повіз тата на зустріч о сьомій під назвою «Тверезий схід сонця». Ця зустріч стала для тата регулярною, і саме там він отримав свою медаль АА першого року. Я прогуляв школу, щоб вручити її йому, і того разу сам трохи посхлипував. Але нікого це наче й не збентежило: на тих зустрічах часто схлипували. Тато мене обійняв опісля, Лінді теж. На той час я вже називав його на ім’я, бо він частенько з нами бував. Він був татовим поручителем у програмі «Анонімні алкоголіки».
Це й було чудо. Тепер я багато знаю про АА і розумію, що таке відбувається з багатьма чоловіками й жінками в усьому світі, але це й досі здається мені чудом. Тато отримав першу медальку не рівно за рік після «дванадцятого кроку» Лінді, бо в нього було кілька зривів, але він розповів про них, визнав помилки, і люди в АА сказали те, що кажуть завжди:
— Повертайся.
І він повернувся, а останній зрив (одне пиво з упаковки на шість бляшанок, решту вилив у раковину) стався перед Гелловіном 2009-го. Коли Лінді виступав на першому татовому ювілеї, то сказав, що багатьом пропонують цю програму, але вони так і не можуть її осягнути. Сказав, що тато — один з тих, кому пощастило. Може, моя молитва була збігом, але я вирішив вірити, що це не так. АА дають тобі змогу вірити в те, що хочеш. Це записано у «Великій книзі», як її називають алкоголіки в зав’язці.
А я повинен був виконати обіцянку.
Я відвідував лише ювілейні татові зустрічі, але, як я вже сказав, Лінді частенько бував з нами, і більшість гасел, якими фонтанували люди з АА, я підхопив від нього. Мені сподобалося таке: «З солоного огірка не зробиш свіжий» та «Бог не виробляє мотлоху». Але в голові міцно засіло — і досі там сидить — те, що Лінді сказав татові (а я підслухав) однієї ночі, коли тато розповідав про несплачені рахунки і про те, як він боїться втратити дім. Лінді сказав, що батькове протверезіння було чудом. А потім додав:
— Але чудеса — це не магія.
Через пів року після протверезіння тато знову подався на вакансію в «Оверленді», і за підтримки Лінді Франкліна та деяких інших (зокрема й колишнього боса, того, який повідомив йому про звільнення) його поновили, але дали випробувальний термін, і він про це знав. Тому працював удвічі сумлінніше. А потім, восени 2011 року (два роки тверезості), у них з Лінді була дискусія, і тривала вона так довго, що Лінді зрештою знову заночував на розкладному дивані. Тато сказав, що хоче піти у вільне плавання, але без благословення Лінді цього не зробить. Упевнившись, що тато знову не зап’є, якщо спіткає невдача на новій роботі (наскільки в цьому можна бути впевненим, та й одужання від алкоголізму — не точна наука), Лінді дав добро, сказав йому:
— Пробуй.
Тато всадовив мене й пояснив, що це означає: працювати поза системою.
— То що скажеш?