— Скажу, що тобі пора прощатися з тими балакучими верблюдами, — відповів я, і це його насмішило. А потім я додав те, що повинен був: — Але якщо знову зап’єш, то все спаскудиш.
Через два тижні він написав в «Оверленді» заяву на звільнення і в лютому 2012-го започаткував власний бізнес у крихітному офісі на Мейн-стріт: Джордж Рід, розслідувач і незалежний регулятор претензій.
У тій нірці він проводив небагато часу — здебільшого топтав асфальт. Спілкувався з копами, заставними поручителями («Завжди добре для зачіпок», — пояснив він), але переважно — з адвокатами. Багато з них знали його ще з «Оверленду» і були в курсі, що він чесний. Йому давали завдання — складні, в яких великі компанії або кардинально скорочували суму, яку готові виплатити, або взагалі відмовлялися задовольняти претензію. Він працював по багато-багато годин. Майже завжди я приходив увечері в порожній будинок і сам собі готував вечерю. Але я не заперечував. Попервах, коли тато нарешті приходив, я обіймав його, щоб потайки нюхнути на предмет незабутніх пахощів джину «Ґілбі». А через якийсь час — уже просто обіймав. А він рідко пропускав зустріч «Тверезого сходу сонця».
Час від часу Лінді заїжджав на обід у неділю, привозив їжу з собою, і ми втрьох дивилися по телевізору матч «Беарз» чи «Вайт Сокс», якщо був сезон бейсболу. Якось у таке пообіддя батько повідомив, що бізнес щомісяця набирає обертів.
— Справи рухалися б швидше, якби я частіше приставав на бік позивача в справах типу «послизнувся і впав», але надто часто від них погано пахне.
— І не кажи, — кивнув Лінді. — У ближчій перспективі можна підзаробити, але зрештою така робота обернеться проти тебе.
Перед самим початком передостаннього класу в школі Гіллв’ю-Гай тато сказав, що назріла серйозна розмова. Я морально підготувався до лекції про розпивання алкогольних напоїв неповнолітніми чи обговорення деякої фігні, яку ми з моїм другом Берті Бердом робили впродовж років татового пияцтва (і ще досить довго після), але він мав на увазі зовсім не це. Тато хотів поговорити про навчання. Сказав, що я маю добре вчитися, якщо хочу потрапити в хороший коледж.
— Мій бізнес працюватиме. Попервах було страшно, свого часу я мусив звернутися до брата і взяти позику, але її я вже майже виплатив і думаю, що невдовзі твердо стоятиму на ногах. Телефон дзвонить часто. Але що стосується коледжу… — він похитав головою. — Не думаю, що зможу тобі багато допомагати, принаймні спочатку. Нам збіса пощастило, що ми взагалі платоспроможні. Це я винен. Роблю все можливе, аби врятувати ситуацію…
— Я знаю.
— …але ти повинен допомогти собі сам.
Я планував скласти академічний оцінний тест у грудні, але не сказав. Тато був в ударі.
— А ще подумай про позики, але тільки як останній засіб. Кредити потім довго не даватимуть тобі спокою. Подумай про стипендії. І займайся спортом, це теж дорога до стипендій, але основне — оцінки. Оцінки, оцінки, оцінки. Я не вимагаю, щоб ти закінчив школу найкращим у класі, але хочу тебе бачити в першій десятці. Зрозуміло?
— Так, батьку, — урочисто промовив я, і він жартома стукнув мене по спині.
Я сумлінно вчився, здобував хороші оцінки. Грав в американський футбол восени, в бейсбол — навесні. В десятому класі потрапив до університетської команди з обох видів спорту. Тренер Гаркнесс хотів, щоб я ще грав у баскетбол, але я відмовився. Сказав, що мені треба як мінімум три місяці на рік для інших справ. Тренер пішов, хитаючи головою над тим сумним станом, у якому нині, в цю епоху виродження, перебуває молодь.
Іноді я ходив на танці. Цілувався з дівчатами. У мене з’явилися друзі — здебільшого спортсмени, але не тільки. Я відкрив для себе метал-гурти, які мені подобались, і вмикав їх на великій гучності. Тато ніколи не протестував, але на Різдво подарував епплівські навушники «EarPods». У майбутньому на мене чигали різні жахіття — я ще до них дійду, — але жоден з тих кошмарів, які я напридумував собі, лежачи без сну, не втілився в реальність. Будинок був наш, двері відмикалися моїм ключем. Це було добре. Якщо ви коли-небудь уявляли зимівлю й холодні ночі в машині чи притулку для бомжів, то розумієте, про що я.
А ще я не забував угоду, укладену з Богом. «Якщо Ти зробиш це для мене, я зроблю щось для Тебе, — пообіцяв тоді я, стоячи навколішки. — Просто покажи, що тобі потрібно, і я зроблю. Присягаюся». То була дитяча молитва, так багато в ній було магічного мислення, але якоюсь часткою душі (більшою часткою) я вважав інакше. І досі вважаю. Гадаю, що мою молитву було почуто, на неї відповіли, як в одному з тих сентиментальних фільмів на кабельному «Лайфтаймі», які крутять між Днем Подяки і Різдвом. А це означало, що я маю виконати свої пункти угоди. Було таке відчуття: якщо не дотримаю обіцянки, Бог забере своє диво і тато знову зап’є. Не забувайте, що старшокласники — і високі хлопці, і вродливі дівчата — всередині залишаються майже дітьми.