Я рушив донизу східцями, знову впираючись плечем у вигин стіни й націлюючи промінь ліхтарика собі на ноги. Рюкзак уповільнював спуск. Я знову рахував сходинки, а коли дійшов до ста, посвітив ліхтариком униз, на дно шахти. Дві зловісні плями світла засяяли до мене знизу вгору, коли промінь упав на відсвічувальну поверхню, яка в собак на дні очного яблука. Вона була внизу, була в порядку, і вона чекала замість чкурнути вперед коридором. Я відчув колосальне полегшення. Спустився на дно так швидко, як тільки міг, тобто не дуже швидко, бо не хотів бути тим, хто лежатиме на землі з поламаною ногою. Чи двома. Я опустився на коліно й пригорнув до себе Радар. За звичайних обставин вона охоче погоджувалася на обійми, але цього разу майже одразу викрутилась і повернулася в бік коридору.
— Добре, але не налякай живність.
Вона пішла поперед мене, не побігла, але швидко переставляла лапи, без сліду накульгування. Принаймні поки що. Я знову подумав, що ж то в неї за диво-пігулки такі й скільки вони забирають, коли щось дають. Один з татових улюблених висловів звучав так: «Безплатний сир — у мишоловці».
Коли ми наближалися до того місця, яке я подумки охрестив прикордонням, я ризикнув потурбувати кажанів і підняв промінь ліхтарика від підлоги, щоб побачити реакцію Радар. Але не побачив узагалі нічого. Стало цікаво, чи цей ефект не зникає після першого проходу, аж раптом накотило те саме запаморочення, відчуття виходу з власного тіла. Минулося воно так само швидко, як і наринуло, і невдовзі по тому я побачив іскру світла в тому місці, де коридор виходив на пагорб.
Я наздогнав Радар. Рукою відсунув навислу лозу й кинув погляд униз, на маки. «Червона доріжка, — подумав я. — Червона доріжка».
Ми були в іншому світі.
Якусь мить Радар стояла цілком нерухомо: голова вперед, вуха нашорошені, ніс ходить. А потім побігла стежкою вниз, риссю, що тепер було найбільшою швидкістю, яку вона могла розвинути. Так я думав. Я був на середині пагорба, коли з хатинки вийшла Дора, несучи в руці пару капців. Раді була футів за десять попереду мене. Дора побачила, що ми йдемо… точніше, побачила, хто йде на чотирьох… і впустила капці. Вона впала навколішки й розпростерла обійми. Радар, радісно гавкаючи, перейшла на біг. Наприкінці вона трохи пригальмувала (чи не вона сама, а старенькі задні лапи), але недостатньо, щоб не врізатися в Дору, і та впала на спину, а спідниця злетіла догори, відкривши яскраво-зелені панчохи. Радар осідлала її, гавкаючи, лижучи обличчя. Хвостом вона виляла несамовито.
Я й собі перейшов на біг. Навантажений рюкзак гупав об спину — вгору-вниз, вгору-вниз. Я пірнув під мотузку з підвішеним взуттям і схопив Радар за нашийник:
— Тихо, мала! Злізь із неї!
Але це сталося не одразу, бо Дора обійняла Радар за шию і пригорнула її голову до грудей… як мене. Її ноги в тих самих червоних черевичках (а з зеленими панчохами вигляд у неї був доволі різдвяний) пританцьовували в повітрі від щастя. Коли вона сіла, я побачив на сірих щоках тьмяний доторк рожевого, а з вузьких очей без вій лилася клейка рідина — все, на що вона змогла здобутися в плані сліз.
— Раїіі! — вигукнула вона і знов обняла мою собаку. Радар узялася лизати їй шию, батожачи хвостом повітря. — Раїіі, Раїіі, РАЇІІ!
— Здається, ви знайомі, — зауважив я.
Мені не довелося залазити в свій запас провіанту — Дора нас нагодувала, і то дуже ситно. Рагу було смачнючим, я наче ніколи в житті такого не їв: повно м’яса й картоплі, залитих пікантною підливою. Мені на думку спало (чи не під впливом якогось фільму жахів), що ми, може, їмо людське м’ясо, але я відкинув цю ідею як абсурдну. Ця жінка добра. Щоб знати це, не потрібно було бачити веселе обличчя й добрі очі. Вона сама випромінювала доброту. А якби я й цьому відчуттю не довіряв, то було ще враження від її зустрічі з Радар. І авжеж, те, як Радар зустріла її. Мене Дора теж обняла, коли я допомагав їй стати на ноги, але не так, як пригортала Раді.
Я поцілував її в щоку, що здалося цілком природним. Дора поплескала мене по спині й потягла в хатину. Всередині була одна велика кімната, наповнена рум’яним теплом. Вогнище в каміні не горіло, але пічка працювала на повну, на пласкій металевій пластині (можу помилятись, але, здається, такі називають варильними поверхнями) булькотіло в казанку рагу. Посеред кімнати стояв дерев’яний стіл, а на ньому — ваза з маками. Дора поставила на стіл дві білі миски (з вигляду — ручної роботи) і дві дерев’яні ложки. Жестом запросила мене сідати.
Радар скрутилася якомога ближче до пічки, але так, щоб не підпалити собі шерсть. З одного з буфетів Дора витягла ще одну миску й за допомогою помпи, що висіла над кухонною раковиною, наповнила її водою. Поставила її на підлогу для Радар, і та охоче похлебтала. Але я помітив, що задніх лап від підлоги вона не підіймала. Недобрий знак. Я старався дозувати її фізичне навантаження, та коли вона побачила хатину давньої подруги, ніщо не могло її втримати. Якби вона була на повідці (який лежав у мене в наплічнику), то висмикнула б його з моєї руки.