— Хо, — мовив він. — Чи добра ця зустріч? Якщо ні, бери все, що візьмеш. У тебе зброя, у мене жодної, я занадто втомлений і розбитий, щоб з тобою боротися.
— Я не грабіжник, — запевнив я. — Просто подорожній, як і ви.
Жінка була взута в невисокі черевики на шнурівці, запорошені, але цілі. У чоловіка ноги були босі. Й брудні.
— Ти той, про ймовірну зустріч із яким попереджала пані з собакою?
— Так, це я.
— Маєш символ? Вона сказала, що він у тебе, бо я віддав їй своє взуття. Ті черевики належали батькові, але розвалилися.
— Ти ж нічого нам не зробиш? — спитала молода жінка. Але голос у неї був як у старої. Ще не гарчання, як у Дори, але майже.
«Ці люди прокляті, — здогадався я. — Усі вони. І це прокляття повільної дії. Мабуть, найгірше з можливих».
— Не зроблю.
Я вийняв з кишені маленькі черевички й віддав молодикові. А той сховав їх у кишеню.
— Він дасть моєму чоловікові взуття? — з гарчанням у голосі поцікавилася жінка.
На це запитання я відповів обережно, як і личить хлопцеві, чий батько працює в страховому бізнесі:
— Як я зрозумів, такі умови угоди.
— Нам пора далі, — сказав її чоловік… якщо він був її чоловіком. У нього голос звучав трохи краще, але в моєму світі його не взяли б на роботу телевізійного диктора і не довірили б начитувати аудіокнижки. — Ми тобі дякуємо.
У лісі на тому боці дороги пролунало виття. Воно здіймалося дедалі вище, доки не стало пронизливим вереском. Від цього страхіття жінка скулилася й притулилася до чоловіка.
— Треба йти, — повторив той. — Вовчики.
— А де ви зупинитеся?
— Пані з собакою показала нам дошку для картинок і намалювала будинок і клуню, як нам здалося. Ти бачив?
— Так, і не сумніваюся, що вас там приймуть. Але покваптеся, і я покваплюся теж. Думаю, що бути на дорозі після настання темряви не… — «Не дуже кльово», — подумав я, але вголос цього не промовив. — Не дуже розумно.
Ні, бо якщо з лісу вийдуть вовчики, ці двоє не матимуть хатки з соломи або гілочок, щоб там сховатися, не кажучи вже про хатку з цегли. У цьому краї вони чужинці. У мене принаймні є подруга.
— То йдіть. Думаю, завтра у вас буде нове взуття. Там є крамниця, принаймні так мені сказали. Той чоловік дасть вам взуття, якщо покажете йому… ну… символ. Якщо можна, я хочу вас дещо спитати.
Вони чекали.
— Що це за край? Як ви його називаєте?
Вони глянули на мене так, наче в мене стріха зсунулася — не певен, що зміг би вимовити цю фразу, — а потім чоловік відповів:
— Се Емпіс.
— Дякую.
Вони попростували своїм шляхом. А я рушив своїм, набираючи швидкість, і невдовзі мало не біг підтюпцем. Виття я більше не чув, але на ту мить, коли побачив тепле світіння віконця в Дориній хатині, сутінки вже згущувалися. Ще одну лампу вона поставила біля підніжжя східців.
Якась тінь метнулася до мене в темряві, і я рвучко сягнув до руків’я револьвера містера Боудітча. Тінь ущільнилась і стала Радар. Я опустився на коліно, щоб вона не навантажувала собі хворі лапи спробами підстрибувати. До чого вона, вочевидь, готувалася. Я обняв її за шию і притягнув голову до грудей.
— Привіт, мала. Ну як ти тут?
Вона так інтенсивно виляла хвостом, що зад ходив ходором з боку в бік, наче маятник, і хіба я міг дати їй померти, якщо можна якось цьому зарадити? Чорта з два.
«Допоможи їй», — попросила Ліїна служниця, і там, на дорозі, яку вже огортала пітьма, я вирішив допомогти обом: старій собачці та принцесі-гусопасці.
Якщо зможу.
Радар вивільнилася з обіймів, пішла на той бік дороги, де росли маки, й присіла навпочіпки.
— Добре придумала, — сказав я і собі розщебнув ширіньку. Відливаючи, тримав одну руку на руків’ї револьвера.
Дора постелила мені біля каміну. Була там навіть подушка з барвистими метеликами на пошивці. Я подякував їй, вона присіла в реверансі. Я вражено побачив, що замість червоних черевичків (таких самих, як у Дороті в «Озі») у неї на ногах тепер були жовті «конверси».
— Це містер Боудітч вам подарував?
Вона кивнула й опустила на них погляд, супроводжуючи його своєю версією усмішки.
— Вони у вас святкові?
Здавалося, що так і є, бо кеди були бездоганно чисті, наче щойно з магазинної коробки.
Дора кивнула, показала на мене, а потім на кеди: «Я взула їх для тебе».
— Дякую, Доро.
Її брови немовби зливалися з лобом, але вона здійняла їх залишки й показала в тому напрямку, звідки я прийшов.
— Ачиу?
— Не розумію.
Повернувшись до майстерні, Дора взяла маленьку дошку. Стерла квадратики, що позначали будинок і клуню, які вона показувала молодому чоловікові та жінці, а потім великими друкованими літерами вивела: ЛІЯ. Повагавшись, вона додала:?
— Так, — кивнув я. — Дівчина з гусьми. Я її бачив. Дякую вам за те, що пустили нас переночувати. Завтра вирушимо далі.
Вона погладила себе по грудях над серцем, показала на Радар, на мене, а тоді розвела руки, ніби охоплюючи жестом усе навколо. «Мій дім — ваш дім».