Ми повечеряли рагу, до якого тепер були скибки грубого хліба. Грубого, але смачного. Їли при свічках, і Радар отримала свою порцію. Перед тим як погодувати її, я вийняв з наплічника пляшечку з пігулками і втопив дві в підливці. А потім, згадавши, яка довга в нас попереду дорога, додав третю. Але ніяк не міг позбутися думки, що, даючи їй ці пігулки, вбиваю одне заради порятунку іншого.
Дора показала на них і питально скинула головою.
— Вони мають їй допомогти. Нам треба буде пройти довгий шлях, а вона вже не така міцна, як колись. Їй здається, що сильна, але це не так. Коли їх більше не буде, то, мабуть…
З протилежного боку дороги знову долинуло довге виття. Йому вторувало наступне, потім третє. Ці звуки були неймовірно гучні й такі високі, що переходили у вереск, від якого я мимоволі до скреготу стискав зуби. Радар підвела голову, але не загавкала, лише невиразно загарчала десь із глибини грудей.
— Вовчики, — сказав я.
Дора кивнула, схрестила руки на грудях і обхопила себе за плечі. Перебільшено здригнулася.
До попередніх вовків долучились інші. Якщо вони так усю ніч завиватимуть, мені навряд чи вдасться відпочити перед дорогою. Я не знаю, чи Дора прочитала мої думки, чи так лише здалося. Та вона підвелась і поманила мене жестом до круглого віконця. А там показала на небо. Невисока Дора не мусила згинатися, щоб подивитися вгору, а от мені довелось. І побачене знову стало шоком для мого організму, після безперервного параду шоків того дня.
Хмари розійшлись, і в них утворилася довгаста розколина. У небесній річці, яка відкрилася погляду, я бачив два місяці, один більший за другий. Вони немовби мчали наввипередки крізь порожнечу. Великий був
— І таке щоночі?
Дора похитала головою, розвела руки, а потім показала на хмари. Вона добре вміла комунікувати жестами й тими небагатьма словами, які могла написати, але цей жест не піддавався моєму розумінню.
Єдині двері в хатині, що не вели на переднє чи заднє подвір’я, були низькі, припасовані до Дориного зросту. Вона прибрала після нашої маленької вечері (кишнувши мене, коли я спробував допомогти), зайшла в ці двері й через п’ять хвилин вийшла в нічній сорочці, що сягала до п’ят босих ніг, і в хустці на залишках волосся. Кеди вона тримала в руці. Поставила їх обережно — побожно — на полицю в головах свого ліжка. На тій полиці була ще одна річ, і коли я попросив подивитися, Дора простягла її мені, вочевидь неохоче передала в руки. То була маленька фотографія в рамці: містер Боудітч тримає цуценя, очевидно, що Радар. Дора притисла фото до грудей, погладила й поставила біля кедів.
Вона показала на маленькі двері, потім на мене. Узявши зубну щітку, я зайшов. Мені в житті довелося бачити небагато нужників, хіба що читав про них у книжках і бачив у старих фільмах. Але навіть якби я бачив багато, цей був би на першому місці за охайністю. Всередині була бляшана миска зі свіжою водою і туалет із закритою дерев’яною кришкою. У вáзі на стіні стояли маки й пахтіли солодкими вишнями. Запаху людських відходів не було. Нуль.
Я помив руки, вмився й витерся маленьким рушничком, гаптованим метеликами. Почистив зуби без пасти. У нужнику я пробув щонайменше п’ять хвилин, а може, навіть менше, та коли вийшов, Дора вже міцно спала в своєму ліжечку. Радар спала біля неї.
Я вмостився на своєму імпровізованому ліжку з товстих ковдр і акуратно складеної ще однієї зверху, щоб я міг укритися. Натягнув ковдру не одразу, бо жарини у вогнищі пашіли чудовим теплом. Вони то розгорялися, то повільно згасали, і це видовище було гіпнотичне. Вовки позамовкали, бо місяць більше не доводив їх до шалу, але під дахом гуляв вітерець. Його пориви часом нагадували тихий плач, і я не міг не думати про те, як далеко від свого світу опинився. О так, я міг повернутися туди, прогулявшись на пагорб, потім милю підземним коридором і нагору гвинтовими сходами: сто вісімдесят п’ять східців до вершечка колодязя. Але то були неправдиві виміри. Тут інший край. Країна Емпіс, де по небу пливуть два місяці, а не один. Я згадав обкладинку тієї книжки, де лійка наповнювалася зірками.
«Не зірками, — раптом подумалося мені. — Казками. Нескінченною кількістю казок, які вливаються в ту лійку і, трохи видозмінені, виходять у нашому світі».
А тоді я згадав місіс Вілкоксен, свою вчительку з третього класу, яка кожен день закінчувала такими словами: «Що ми сьогодні вивчили, хлопчики й дівчатка?»