Казка полностью

Що я вивчив? Що це магічна земля, де все перебуває під дією прокляття. Що люди, які тут живуть, потерпають від якоїсь хвороби і вона прогресує. Тепер я, здавалося, розумів, чому Дорина вивіска — та, яку написав друкованими літерами для неї містер Боудітч, — містила віршик про взуття лише на тому боці, що виходив на покинуте місто. Бо люди йшли звідти. Скільки людей, я не знав, але порожній бік таблички свідчив, що мало хто повертався, якщо поверталися взагалі. Якщо припустити, що захмарена пляма сонця сідала на заході, то молодий чоловік і жінка, яких я зустрів (плюс усі інші люди в програмі обміну взуттям, яку запровадили Дора з братом), прийшли з півночі. Евакуювалися з півночі? Це прокляття шириться? Може, в місті — якесь джерело радіації? Я мав замало інформації, щоб бути цілковито чи хоч наполовину впевненим, та все одно думка була неприємна, бо саме туди я збирався з Раді. Чи посіріє моя шкіра? Чи почне сідати голос, знизиться до гарчання, як у Дори та Ліїної фрейліни? Зі шкірою та голосом містера Боудітча все було гаразд, але, можливо, в цій частині Емпісу все було добре чи переважно добре в ті часи, коли він тут був востаннє.

Може, так, а може, не так. Я подумав: якщо стану помічати в собі зміни, то можу розвернутися й звалити.

«Допоможи їй».

Це прошепотіла мені сіра покоївка. Я вважав, що знаю, як допомогти Радар, але як допомогти принцесі без рота? У казці пошуком рішення зайнявся би принц. Це могло бути щось маловірогідне (наприклад, сльози Рапунцель виявилися б магічними й цілющими для повернення зору), але привабливе для читачів, які хотіли щасливого кінця, навіть якщо оповідачу треба його витягти з капелюха. Та й усе одно я не принц, а простий старшокласник, який знайшов дорогу до якоїсь іншої реальності, й жодних ідей у мене не було.

Жарини володіли власною магією. Вони розгорялися, коли вітер поривчасто дмухав у комин, і пригасали, коли подмухи вщухали. Я дивився на них, і повіки наливалися свинцем. Я заснув, і в якийсь момент уночі Радар перетнула кімнату й лягла біля мене. До ранку вогнище згасло, але той мій бік, до якого вона тулилася, був теплий.

На сніданок була яєчня-бовтанка (яйця гусячі, судячи з розміру) і шматочки хліба, посмажені над свіжорозпаленим вогнищем. Масла не було, зате було чудесне полуничне варення. Коли поснідали, я застебнув наплічник і закинув на спину. Причепив повідок Радар їй до нашийника. Не хотів, щоб вона погналася за гігантським кроликом у ліс і зустрілася там з місцевою версією лютововка з «Гри престолів».

— Я повернуся, — сказав я Дорі впевненіше, ніж почувався. Ледь не додав: «І Радар знову буде молода», але подумав, що можу наврочити. А ще надіятися на магічну регенерацію мені було легше, ніж вірити в неї, навіть в Емпісі. — Гадаю, що сьогодні переночую в Ліїного дядька… якщо в нього немає алергії на собак або ще чогось… але хочу дістатися туди до темряви.

І подумав (важко було не думати): «Вовчики».

Дора кивнула, але, взявши мене за лікоть, вивела через двері чорного ходу. Хрест-навхрест натягнуті мотузки все ще перетинали подвір’я, але черевиків, капців і чобіт не було. Мабуть, вона забрала їх усередину, щоб не натягнулися вологою ранкової роси (я сподівався, що ця роса не радіоактивна). Ми зайшли за ріг бічної стіни хати, і там стояв возик, який я бачив раніше. Замість мішків із городиною, бадилля якої з тих мішків стирчало, в ньому лежав пакунок, загорнутий у мішковину й перевитий шпагатом. Дора показала на нього, потім на мій рот. Тримаючи руку перед своїми губами, вона розтулила і стулила частково зрощені пальці в жувальному жесті. Щоб його зрозуміти, не треба бути інтелектуалом.

— Йой, ні! Я не можу взяти у вас харчі й возик! Хіба ви не на ньому возите поремонтоване взуття до братової крамниці?

Дора показала на Радар і зробила кілька кроків, накульгуючи, спочатку до возика, а тоді назад до мене. А потім повела рукою на південь (якщо я не помилявся зі сторонами світу) і покрокувала пальцями в повітрі. Перше легко було зрозуміти. Вона мені казала, що возик — для Радар, коли та почне кульгати. Мені здалося, також вона мені пові­домляла, що хтось (імовірно, її брат) прийде забрати взуття.

Дора тицьнула пальцем у візок, потім склала руку в маленький сірий кулачок і тричі легко вдарила мене в груди: «Ти повинен».

Я розумів, що вона має рацію. У мене літня собака, про яку треба дбати, і далека дорога попереду. Водночас я дуже не хотів забирати в неї більше, ніж уже взяв.

— Ви впевнені?

Вона кивнула. Потім розкрила обійми, і я радо її обняв у відповідь. Опустившись навколішки, вона пригорнула Радар. А коли підвелася, то показала спершу на дорогу, потім на перехрещені мотузки, потім — на себе.

«Іди вже. Я маю роботу».