Я й собі показав жест — два великі пальці догори, а потім підійшов до возика й укинув свій рюкзак до провіанту, який спакувала Дора… і який, судячи з того, що я їв у неї в хатині, буде значно смачнішим за сардини містера Боудітча. Я взявся за довгі держаки й з радістю відчув, що возик майже невагомий, такий, наче його зроблено з коркового дерева цього світу. Цілком можливо, що так і було. А ще колеса були добре змащені й не рипіли, як у візка молодої пари. Я подумав, що везти такий буде не набагато важче, ніж маленький червоний візочок, який у мене був у сім років.
Я розвернув возик і покрокував до шляху, пірнаючи під мотузки. Радар тьопала поряд. Діставшись Дороги до міста, як я її в той час подумки називав (жовтої цегли не було, тож така назва відпадала), я обернувся. Дора стояла біля своєї хатини, стиснувши руки між грудей. Побачивши, що я дивлюся, вона піднесла долоні до рота й відкрила їх у мій бік.
Я відпустив держаки возика, щоб повторити її жест, а потім вирушив у дорогу. Ось чого навчив мене Емпіс: добрі люди яскравіше світяться в темні часи.
«Їй теж допоможи, — подумав я. — Допоможи й Дорі».
Крокували ми горами й долами, як у давніх казках мовиться. Сюрчали коники, співали птахи. Маки ліворуч іноді поступались орним полям, на яких я бачив сірих чоловіків і жінок — небагато, — які працювали. Уздрівши мене, вони припиняли польову роботу, доки я не пройду. Я привітно махав їм, але тільки одна з них, жінка у крислатому солом’яному брилі, помахала у відповідь. Були й інші поля, необроблені, забуті. Овочі, що на них росли, забивав бур’ян, а яскраві смуги маків, на мою думку, зрештою мали захопити все.
Праворуч тяглися ліси. Трапилося дорогою і декілька ферм, але здебільшого покинутих. Двічі дорогу перетнули підстрибом кролики, завбільшки з невеликих собак. Радар дивилася на них зацікавлено, але не виявила жодного бажання за ними ганятися, тому я зняв з неї повідок і кинув його у возик.
— Мала, не розчаруй мене.
Приблизно через годину я зупинився, щоб розв’язати чималий пакунок провіанту, який зібрала мені в дорогу Дора. Серед інших смаколиків там знайшлося печиво з меляси. Шоколаду в ньому не було, тому я кинув одненький коржик Радар, і вона його схопила в повітрі. Ще там лежало три довгасті скляні банки, загорнуті в чисті шмати. У двох була вода, а ще одна містила щось схоже на чай. Я попив води й налив трохи для Радар у глиняну чашку, яку теж поклала мені приятелька. Радар жадібно вихлебтала.
Коли я вже закінчував знову збирати все в пакунок, то побачив, що дорогою в мій бік плентаються троє людей. Двоє чоловіків щойно почали сіріти, але жінка, що крокувала між ними, була темна, як літня грозова хмара. Одне око в неї стало шпариною, що розтяглася аж до скроні — жахливе видовище. Одна синя райдужка блищала, як уламок сапфіра, а друга була втоплена в грудку сірої плоті. Жінка була в брудній сукні, що випиналася спереду так, як це може бути лише на останніх місяцях вагітності. В руках вона тримала згорток у засмальцьованій ковдрі. Один чоловік був у чоботях з пряжками по боках — вони нагадали мені ті, що я бачив на мотузці в Дориному дворі, коли прийшов сюди вперше. На другому були сандалії. Жінка ступала босими ногами.
Побачивши Радар, яка сиділа на дорозі, вони загальмували.
— Не бійтеся! — гукнув я до них. — Вона не кусається.
Вони поволі рушили, а потім знову спинилися. Їхню увагу привернув револьвер у кобурі, тепер вони прикипіли поглядами до нього, тому я підняв руки долонями так, щоб їх було видно. І знову люди пішли, але полохливо тримаючись лівого краю дороги: переводили погляди з Радар на мене і знову на Радар.
— Ми не бажаємо вам зла, — сказав я.
Чоловіки були худорляві й змучені. А жінка мала вигляд цілковито виснаженої.
— Постривайте, — сказав я. І підкріпив слова поліцейським жестом «стоп», на випадок, якщо вони не зрозуміли. — Будь ласка.
Вони спинилися. Сумна то була трійця. Зблизька я вже бачив, що в чоловіків роти почали завертатися догори. Невдовзі вони перетворяться на майже нерухомі серпики, як у Дори. Вони скупчилися ближче до жінки, коли я сягнув рукою в кишеню, а вона притулила згорток до грудей. Я дістав шкіряний черевичок і простягнув їй.
— Візьміть. Прошу.
Жінка нерішуче потяглася до нього, а потім вирвала з руки, неначе думала, що я її схоплю. А коли вона це зробила, з її згортка впала ковдра і я побачив мертву дитину, віком рік-півтора. Сіру, як віко труни моєї матері. Скоро ця бідолашна жінка народить замість померлої дитини ще одну, і та, ймовірно, теж помре. Звісно, якщо жінка не помре перша або під час пологів.
— Ви мене розумієте?
— Розуміємо, — сказав чоловік у чоботях. Голос у нього був скреготливий, але поза тим досить нормальний. — Чого тобі треба від нас, чужинцю, якщо не життя? Крім нього, ми ніц не маємо.
Авжеж, вони нічого не мали. Якщо таке накоїла людина — чи спричинила, щоб це сталося, — то цій людині місце в пеклі. У найглибшій його ямі.