Це останнє слово завжди супроводилося жахливим довготривалим вереском. Спочатку мені бракувало фантазії, щоб зрозуміти, що він має на увазі під «найсвятішим у нашій країні». Потім я зрозумів, що мова йде про замах на життя улюбленого вождя, батька всіх народів, світоча світового пролетаріату Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Тут до мене тільки дійшло, що не буде нічого страшного, якщо я зізнаюся в організації такого замаху. З часом спроба такого замаху почала мені здаватися не криміналом, а геройством. Але з двох причин я вирішив ще потриматися. Звичайно, я ненавидів деспота, котрий ніс відповідальність за всі злочини його таємної поліції, але я все ще був на боці революції, а тому інші звинувачення — шпигунство на користь іноземних держав та тероризм — мені не подобалися. До цього ж я знав, і Шалит постійно нагадував мені про це, що коли я зізнаюся, то тим самим видам усіх тих, хто, на їхню думку, мене підтримував. Вони будуть вимагати свідчень, наприклад, про Лейпунського та інших друзів, яких я любив та поважав. Думка про можливість цього мене жахала. Але що робити? Хіба вони відчепляться від мене, поки я не зізнаюсь? Я вже був шматком пухлого м’яса, що безперервно боліло. В моїй голові щось постійно гуло, а перед очима ходили вогняні кола. Я зможу протриматися не більше двох днів. А потім?
Шалит продовжував повторювати одні й ті ж речення по декілька годин. Була, мабуть, третя година ранку. Тіло боліло нестерпно, і я відчував, що маю щось робити. Але що? Те, що вони роблять зі мною, є порушення закону. А як я почну відверто опиратися, що буде? Я вирішив ризикнути.
— Громадянине слідчий, — заявив я, — прошу припинити допит. Я напівмертвий і не можу більше тут сидіти.
— Підписуй зізнання, курво, тоді припинимо.
— Я не можу, громадянине слідчий.
І тут я підводжуся і падаю на підлогу. Шалит настільки вражений, що від несподіванки не знає, що робити. Він не може полишити мене одного, а в кабінеті на той час більш нікого не було. Він підбіг до дверей і почав гукати, але ніхто не приходив. Шалит кинувся назад і став телефонувати до коменданта. Я не чув, що він йому казав. Я почувався цілком добре, розтягнувшись на підлозі. Біль умить вгамувався, тільки-но я ліг та простягнув ноги. Через кілька хвилин я вже відпочив так, як за нормальних умов можна відпочити лише протягом декількох годин. А тим часом ніхто не приходив.
Шалит знов пробує дзвонити, але йому ніхто не відповідає. Тоді він хапає графин і виливає з нього на мене воду. Холодна вода освіжила мене, чого Шалит, мабуть, зовсім не передбачив. Тут я почув кроки в коридорі й підвівся з підлоги.
Зайшли троє охоронців з комендантом на чолі. Двоє тримали в руках батоги, а третій ніс гамівну сорочку.
— В’язень продовжує опір? — запитав комендант.
— Я не можу навіть стояти, — відповів я. — Я в напівнепритомному стані. Тепер я трохи відпочив і можу сісти.
Комендант послався на якийсь параграф внутрішнього розпорядку і пригрозив карою. Потім вони пішли, залишивши Шалита продовжувати допит. Було видно, що він втратив частину своєї впевненості.
Цей короткий струс освіжив мене. Правда, біль повернувся, але мій загальний стан покращав. Я відкинув усілякі думки про капітуляцію. Шалит продовжував питати про організацію, і тепер я почав йому відповідати, вказуючи на те, що вся ця справа є дурницею. Але він не хотів чути ніяких моїх аргументів.
— Повернись до стіни, курво!
— Послухайте, громадянине слідчий, я не міг мати розмову з Влахом у серпні 1935 року, оскільки в цей час був за кордоном.
— Повернись до стіни, проститутко!
— Але ж, громадянине слідчий… — Повернись до стіни!
Я послухався і почав промовляти до стіни. Шалит був незворушний. Вiн не дуже уявляв, що має чинити далі. Було схоже на те, що ситуація видавалася йому комічною, бо він ледь стримував сміх.
Цей епізод скоро став відомий усім. Коли декількома місяцями пізніше мене допитували інші слідчі, я чув, як один з них сказав другому: «Це той самий Вайсберг, що говорив до стіни».
Вранці Шалита змінив Вайсбанд. З Вайсбандом мені було і легше, і важче. Було приємно відчувати його симпатію. Але, з другого боку, його одноманітна поведінка пригнічувала. Я більше ні про що не міг думати, як тільки про те, коли нарешті настане кінець мукам, бо тепер біль не переривався ніякими рухами.
Після обіду знову з’явився Рєзніков.
— Прокурор прочитав вашого листа, — проінформував він, — і дуже гнівався на нас за те, що передали йому таку контрреволюційну заяву. Він звелів нам ужити всіх заходів для того, щоб примусити вас зізнатися.
Я не повірив жодному його слову, але не втратив надії побачити прокурора до кінця цього допиту. Ввечері знову була черга Шалита.
Він придумав нову розвагу:
— Що подумають ваші друзі, коли довідаються, що мали справу з брудним зрадником? — спитав він.
— Хто мене знає, той не повірить.
— Ми розстріляємо вас, а потім оголосимо про вашу справу в усіх іноземних газетах. Ваша мати довідається, що народила зрадника для Радянського Союзу.
