Як він уже мордував мене після обіду — важко описати. Він зрозумів, що я вже близький до цілковитого виснаження і безперервно посилював свій тиск. Він хотів, щоб я зізнався саме завдяки його зусиллям, а не його колег чи начальника. Він грався зі мною, як кіт з мишею, і при найменшому моєму рухові, щоб від катування хоч трохи зменшити біль, підвищував свій голос. Раз я дозволив собі не звернути на це увагу і деякий час протримав своє тіло на руках над стільцем. Шалит підбіг і вдарив мене по руці. Я підхопився.
— Ви не маєте права до мене доторкатися, закричав я йому. — Якщо я навіть здамся й підпишу вашу брехню, то вам особисто я не підпишу нічого, громадянине Шалит. Я вам це твердо обіцяю.
Його мало стурбувала моя ненависть, але думка про те, що я можу зізнатися перед Рєзніковим або Вайсбандом, а він залишиться ні з чим, — занепокоїла його.
— Викличте громадянина Рєзнікова, — закричав я впевнено, — бо вам я не скажу й слова. Я зроблю свою заяву тільки громадянинові Рєзнікову.
— Рєзнікова сьогодні не буде. Я офіційний слідчий. Викладай мені про свою троцькістську фашистську контрреволюційну шпигунську та диверсійну організацію. Давай імена твоїх спільників.
Хто допомагав тобі передавати за кордон інформацію про нашу країну? Робив ти це через німецьке консульство в Харкові чи через німецьке посольство в Москві? Де ти дістав зброю, якою намірявся вбити товариша Сталіна?
— Я не скажу вам ані слова, громадянине Шалит.
— Якщо ви будете саботувати допит, ми застосуємо фізичну силу. Капітан Торнуєв дав нам на це згоду.
— Я буду говорити тільки з Рєзніковим.
Він зрозумів, що зайшов дуже далеко й ні під яким тиском не змусить мене зізнатися саме йому і почав шукати компроміс.
— Якщо не хочете мати справу зі мною, то напишіть Торнуєву.
Ось папір і олівець.
— Ні, викликайте Рєзнікова.
— Я тобі вже сказав, що його немає. Якщо хочеш, пиши йому, фашистський гаде! Ти ще будеш ставити нам свої умови? Скоро захаркаєш кров’ю. Ми ще викинемо тебе пацюкам.
Я намагався більше йому не відповідати. Вогненні кола палахкотіли перед моїми очима, мій мозок перестав функціонувати. Кімната почала плавати. Біль усе посилювався і вже заповнив усе тіло.
Шия боліла незалежно від того, як я тримав голову. Я все-таки дочекався приходу Вайсбанда, який замінив Шалита.
— Олександре Семеновичу, — мовив він до мене, як завжди, приязно, — пора вам закінчувати. Інакше ви збожеволієте.
Я вже не міг навіть відповідати. Кiмната взялася плямами, а гудіння в голові посилилось. Електричне сяйво різало мені очі, і я заплющився. Двічі я падав додолу й Вайсбанд допомагав мені сісти на стільця. Коли біль став зовсім уже нестерпним, я попросився до туалету і Вайсбанд дав згоду, хоч знав, що я там недавно був. Прогулянка до туалету та назад принесла полегшення, але досить було мені сісти, як біль повернувся знов. Я чекав приходу Резнікова, але замість нього знову з’явився Шалит, який його підмінив.
— Я, брате, пробуду з тобою всю ніч, — сказав він з глумом, — і обіцяю тобі, що ми приємно проведемо час.
Перспектива мучитися з Шалитом приголомшила мене. Я твердо вирішив не робити йому ніяких зізнань. Краще дам собі ампутувати дві ноги. Я продовжував сидіти, а він почав свою звичайну лайку. Те, що він казав, уже не досягало мого мозку. Я майже зовсім утратив свідомість, мої очі вже нічого не бачили. Шалит маячив як у мареві, тиск у голові посилювався. Він стеріг мене, немов хижак здобич, і робив зі мною що хотів, правда, не торкаючись мене руками. Це було заборонено. Я бачив, як у ньому піднімається скажена лють, мій спротив доводив його до шаленства. В ці години він перевершив сам себе. Він кричав і лаявся з такою ненавистю, що інші слідчі час від часу забігали подивитись, що тут робиться. Я був на останній стадії агонії, і лише моя зневага до Шалита та бажання не допустити його тріумфу давали мені наснагу триматися. Він це відчував і скаженів ще більше, все ще сподіваючись, що йому вдасться зламати рештки мого опору. Відразу після півночі я почав відчувати, що остаточно слабну і що кінець уже дуже близько.
— Громадянине Шалите, — промимрив я, — зателефонуйте Рєзнікову. Я маю йому щось сказати.
— Не раніше, ніж зізнаєшся в усіх своїх злочинах, — загарчав він, — давай, виригуй.
Я встав і захитався. Кімната пішла обертом, я впав. Шалит кинувся до мене, почав підіймати і при цьому продовжував верещати над самісіньким моїм вухом. В цей момент відчинилися двері й зайшов Торнуєв.
— Що тут робиться? Що за гармидер?
— Цей злочинець знущається з радянської влади, товаришу капітане, — пояснив Шалит. — Дайте дозвіл кінчити з ним зараз.
Я віддано подивився на Торнуєва.
— Громадянине капітане, я вирішив підписати зізнання, але хочу це зробити тільки вам.
Він повернувся до Шалита, який стояв навитяжку перед ним.
— Де лейтенант Рєзніков? — запитав він.
— Він буде тут через декілька хвилин, товаришу капітане.
— Зачекай, доки він прийде, й тоді приводь до мене Вайсберга.
— Слухаюсь, товаришу капітане.
Не встиг Торнуєв вийти з кімнати, як прийшов Рєзніков. Шалит увів його в курс справи.
