Він був занадто дурний, щоб сприймати його серйозно, але згадка про матір стривожила мене і сльози виступили на моїх очах. Шалиту ж здалося, що він натрапив на вірний шлях і він чотири години підряд вів балачки про мою матір. Це ледь не зробило мене хворим, а що вже розізлило, — так це незаперечно.
Аж раптом відчинилися двері й з’явився капітан Торнуєв. Він помітив мій гнів, підійшов до мене і дружньо обняв за плечі.
— Не турбуйся, — сказав він, — все буде, зрештою, гаразд. Ходімо до моєї кімнати, бо я маю до тебе справу.
Я пішов за ним у кімнату, яку добре знав із тих часів, як у ній сидів нещасний Азак під час своєї короткотривалої слави. Торнуєв замовив чай для нас обох.
— Олександре Семеновичу, — почав він приязно, — ви мусите зізнатися. Зараз ви як риба на гачку. Чим більше будете смикатись, тим гірше для вас. Вам же не обов’язково визнавати всі звинувачення, від неправдивих ви можете відмовитись.
— Усі вони неправдиві, громадянине капітане.
— Щось же в них має бути правдивим. Зрештою, НКВС не арештовує безвинних людей, які дійсно нічого не зробили. Проти вас дали свідчення багато людей і вас належить покарати. Будь-який суд повірить двадцяти свідченням проти одного звинувачуваного.
— І все одно, громадянине капітане, все то вигадки. Нема там ані слова правди.
— Ви з цим не підете, Олександре Семеновичу. Чимось маєте поступитися. Ви ж культурна людина. Напишіть, що треба, і я постараюся, щоб це не мало для вас поганих наслідків.
Хоч як би там було, а я був задоволений комфортабельним шкіряним кріслом капітана і чудовим відпочинком. На жаль, тільки-но ми випили чай, він одвів мене до Шалита.
— Вайсберг хоче зізнатися, — сказав він перед тим, як полишити кiмнату.
— Дати папір і олівець? — запитав Шалит.
— Ні, дякую. Мені нема чого писати.
Муки почалися знову. Це була шоста ніч, а я занадто заслаб для того, щоб продовжувати боротьбу з болем. Шалит лютував і шаленів, кожне його слово було немов удар по голові. В очах мені миготіло, але найтяжче було зносити біль у пахвинах. При сидінні на стільці в стані напруження постійно перебуває якийсь комплекс м’язів, і всі вони нестерпно болять. Варто трохи послабитись — і я впаду. Важко утримати ці м’язи в напруженні впродовж шести днів та ночей, коли вони заявляють свій протест нестерпним болем. Я не певен, що це пояснення фізіологічно досконале, але в цю, шосту ніч я знаю, що стояти я уже не здатен. Я почав боятися, що коли тут залишуся, то таки підпишу що завгодно, навіть смертний вирок собі.
Опівночі знову зайшов капітан Торнуєв.
— Ну як, — звернувся він до Шалита, — написав?
— Ні, — відповів той, — усе ще шиє нас у дурні.
— Добре, я зробив з боку гуманності все що міг, по-доброму.
Пора з цим кінчати.
І з цим темним для мене натяком він покинув кімнату.
— Ти чув, що сказав капітан? — спитав Шалит. — Ти хоч уторопав, про що йдеться?
— Так, я чув, але не зрозумів, що він мав на увазі.
— Боюсь, що скоро ти про все дізнаєшся, але буде вже пізно. Ти обернешся на шмат сирого м’яса і перестанеш бути людиною. Ми маємо досить засобів примусити такого негідника, як ти, заговорити. Послухай моєї поради й не доводь до цього! Зрештою, це твоя справа, а не моя.
Після цього інтермецо він знову почав допит. Коли він кричав, я намагався не звертати на нього уваги і думав про щось інше. Він це помітив і почав мене штовхати. Але, незважаючи на його стусани та вереск, на зовсім нестерпний біль у пахвинах та інших місцях, на зростання тиску на мою голову, — я примушував себе думати спокійно. Мені було ясно, що я наближаюся до фіналу свого опору. Але що я маю писати? Якщо визнаю тероризм, то чи зможу тоді відмовитися від диверсійної діяльності та шпигунства? Я був уже досить досвідченим, щоб зрозуміти, що ніякого компромісу тут не буде, бо вони його відкинуть з обуренням. Вони вимагатимуть повного визнання без будь-яких торгів. Я ж не зможу сказати, що все це від початку до кінця є брехнею, а я тільки збирався вбити Сталіна.
В останньому я вже не бачив нічого безчесного, але шпигунство та диверсії мені зовсім не підходили. Мабуть, я мушу сказати, що визнаю тероризм. А диверсіями та шпигунством займався хтось інший у нашій організації.
Але ж це означало, що я видам когось із моїх вигаданих спільників. «Хто завербував тебе в організацію? Кого завербував ти?» Зрештою, я міг назвати свого ворога Давидовича, або ж Кравченка. Вони обидва були відомі в інституті як люди ДПУ. Але це може бути розцінено як провокацію. Вони можуть завимагати ще когось. Напевне, вони вже мають перелік прізвищ, які хочуть від мене почути.
Це, мабуть, Лейпунський, ймовірно, Шубников, а також іноземці, які працюють в інституті. Ні, хоч би що там не трапилось, я цього не зроблю.
А щодо самої організації? Була вона бухарінською чи троцькістською? Я більше симпатизував Бухаріну. То хай вона буде бухарінською.
Під ранок Вайсбанд замінив Шалита, який був блідий, мов крейда й мав такий самий зморений вигляд, як і я. Навіть його залізні нерви не витримали шестигодинного вереску та шаленства.
