Біль у пахвинах усе посилювався, але вже не стало кому кричати й заважати мені думати. Я вирішив приготуватися до капітуляції заздалегідь і не чекати, поки мене до неї примусять силою.
Але я маю протриматися, стільки, скільки зможу. Я вирішив визнати тероризм і, ймовірно, контрреволюційну агітацію та конфлікт в інституті. Але буду всіляко зрікатися шпигунства та диверсійної діяльності. Моя організація мала бути бухарінською, а не троцькістською.
Бажання встати й розправити ноги, лягти додолу та розслабити всі м’язи маячило переді мною немов марево перед спраглим мандрівником на обрії в пустелі. Правда, я міг зробити це реально. Після того, як я вирішив капітулювати, мої сили неначе повернулися до мене. Я знав, що рано чи пізно доведеться здаватися, то навіщо ж тоді страждати?
Вранці прийшов Рєзніков, свіжий та веселий. Я сказав рішуче:
— Громадянине слідчий, я вже знаходжусь перед повною втратою сил і фізично не в змозі продовжувати допит. Те, в чому ви мене звинувачуєте, — фантазія, але я вже готовий її визнати.
— Зізнання з таким застереженням не є зізнання, — відповів він. — Якщо це неправда, то ви не маєте права підтверджувати її. Це буде провокація проти радянської влади.
— Але я не можу далі терпіти. Що маю робити? Ви змушуєте мене до визнання тортурами і не хочете приймати моїх зізнань. Якби я не був під тиском, я б ніколи цього не зробив і не чинив би провокацій проти радянської влади.
— Ми ведемо наше слідство цивілізованими методами. Ми не застосовуємо фізичних засобів впливу, лише вимагаємо від вас тільки правди. Ви повинні зізнатися тільки в тому, що ви дійсно зробили проти радянської влади. Ми не бажаємо приймати ваші умовні зізнання, котрі ви заздалегідь відкидаєте, як такі, що не відповідають дійсності.
Легко було йому це казати. Він пішов, помився, поголився, смачно поснідав і вже готовий для денної роботи. Мені ж не давали спати сто сорок годин, і моє тіло перетворилося на один суцільний біль.
Він прекрасно бачив, що я вже доходжу. Мої плоть та кров більше не витримують. Він знає, що може запропонувати мені будь-які умови.
Тиждень тому він прийняв би умовне зізнання, а тепер же він повністю тримав мене у своїх руках.
Однак, я ще не вважав за можливе здатися. Слова зізнання застрягали мені в горлі, коли я намагався вимовити їх. Я не міг робити зізнань, яких вимагав від мене слідчий, та ще й вважати, що це серйозно. До того ж я не був упевнений, що вони на цьому зупиняться. Рєзніков не раз натякав мені, що я «подвійний агент», тобто я засланий до Радянського Союзу якоюсь політичною опозицією і, водночас, — гестапо. Та обставина, що коли я прибув до Радянського Союзу в 1931 році, Гітлер ще не був при владі в Німеччині й гестапо ще не було, — їх мало турбувала. Мало цікавили їх закони логіки та хронологічна послідовність подій. Якщо я виявлю свою слабкість, слідчий штовхатиме мене далі. Він вимагатиме свідчень проти всіх моїх друзів, але цього я ніколи не зроблю.
З такими думками в голові я збирав свої останні сили для подальшого опору, але сил тих було вже небагато. Моє бажання — то було одне, а біль у тілі — то зовсім інше. Я випростав ноги й намагався звільнити свої сідниці, піднявши себе на руках над стільцем, але був уже настільки слабким, що міг протриматись лише декілька секунд. Рєзніков раз чи два не звернув уваги на мої вправи, та коли він побачив, що я почав робити це систематично, то заборонив. Навіть Вайсбанд, який змінив його, не виявляв до мене своєї звичної прихильності. Мабуть, він отримав відповідні інструкції. Я намагався трохи випростатися, повернувшись в один бік, але трапилось так, що, коли я це робив, то впав зі стільця й вивихнув пальця на руці, яку механічно простягнув, щоб захиститися. Коли тебе б’ють — скрипи зубами й терпи, скільки змога, а не можеш терпіти — непритомній. Але коли ти сидиш на стільці, то свідомість втратити не так легко, і мукам немає кінця. Я корчився від болю. М’якосердний Вайсбанд уже не міг дивитись на мене й відвернувся до вікна. Опівдні його замінив Шалит. І тут я зриваюся зі свого стільця й біжу в кабінет Рєзнікова.
Він саме сидів за столом і, мабуть, подумав, що я збожеволів.
— Громадянине слідчий, — закричав я, — захистіть мене від цієї людини. Проведіть слідство самі. Робіть зі мною що хочете, але не допускайте до мене Шалита.
— Шалит чинить добре, — відповів він холодно, — він виконує мої вимоги. Ми ще за вас візьмемося, я вам це обіцяю. А зараз ідіть і пишіть зізнання.
Я не насмілився чинити опір і був у розпачі від болю та зневаги.
Шалит же сяяв і, буквально, потирав руки від задоволення.
— Ну це вже, мабуть, кінець, — радів він. Якщо ти сьогодні зізнаєшся — то завтра зможеш поспати. А якщо ні — то запам’ятай моє слово: ми взагалі ніяких зізнань від тебе не приймемо. Ще будеш повзати по підлозі й благати, аби ми це зробили.
