— Ви готові зізнатися зараз?
— Так.
— Давайте його на канапу в мою кімнату.
Тон його змінився. Він став цілком нормальним і навіть дружнім. Трапилось це опівночі сьомої доби мого «конвеєра». Я боровся, доки вистачило сил, але тепер мене перемогли. Нічого, опріч капітуляції та зізнання, мені не лишилося.
Входимо до кабінету начальника відділу. Капітан Торнуєв, який розсівся за столом, доброзичливо вітається. Ліворуч від столу сидить Рєзніков і переглядає справи. Торнуєв запрошує мене до розкішного шкіряного крісла по другий бік від столу. Позад мене — столик з вином та іншими напоями, якими мене щедро пригощатиме Шалит.
Він обслуговуватиме мене так, як кельнер обслуговує грошовитого клієнта, сподіваючись на добру подачку. Протягом декількох хвилин приготувань я зосереджуюся на тому, щоб розслабитися, відпочити та встановити душевну рівновагу й усіляко намагаюся не думати про те, що буде. Поступово біль вщухає, і я заспокоююся.
Рєзніков час від часу перегортає папери й передає їх капітанові.
Капітан їх також переглядає, роблячи час від часу якісь позначки олівцем. Врешті, звертається до мене:
— Олександре Семеновичу, як я й казав, усе буде добре. Тепер давайте викладемо все на папері, а почнемо з вашої організації. Ви повинні з’ясувати нам її характер, розповісти про ваші дії в плані боротьби проти радянської влади. Розкажіть нам, наприклад, чи робили ви це все за власними переконаннями, чи під впливом друзів.
Не поспішайте, добре подумайте перед тим, як занести щось до протоколу. Ми хочемо, щоб усе було гаразд.
Прийнявши своє рішення, я не збирався багато вигадувати. Виступлю як послідовник Бухаріна, схильний до тероризму та контрреволюційної діяльності. З іншого боку, буду всіляко заперечувати шпигунство та диверсійну роботу. Одну тяжку проблему я все ж ніяк не міг вирішити, а саме: хто завербував мене і кого завербував я. Кожне зізнання в ДПУ починається саме з цих питань. Відповісти на перше було досить легко. Я можу назвати осіб, які були в безпеці за межами Радянського Союзу. Фактично слідчі не раз казали, що я прибув до Радянського Союзу як іноземний агент бухарінців чи троцькістів — з одного боку, і гестапо, — з іншого. Отже, моє вербування мало місце за кордоном.
Рєзніков завжди проявляв стурбованість відносно моїх зв’язків з Бухаріним. Як він уявляв собі виникнення цих зв’язків, я не знаю.
Можливо, він хотів зізнань у тому, що німецька права опозиція послала мене до Бухаріна і що мені були дані інструкції провадити контрреволюційну роботу в Україні. ДПУ ніколи не відкривало мені секретів про те, як ці уявні контрреволюційні організації діяли на практиці. Гепеушники робили лише натяки, тож я ніколи не знав напевне, яких саме зізнань вони від мене хочуть. Можливо, вони й самі того не знали. А причиною було те, що в Радянському Союзі на той час не було ніяких контрреволюційних організацій і, дійсно, важко було уявити, як подібні організації повинні діяти. ДПУ ніколи не могло разв’язати проблему різниці між тим, що воно хоче, і дійсними фактами.
Друга проблема була важчою. Рєзніков вимагав прізвищ людей, яких ДПУ могло б заарештувати, та, без сумніву, він мав на увазі моїх друзів по інституту: Лейпунського, Шубникова, Ландау, Руемана та інших. Але тут я не збирався поступатись: заперечуватиму.
Впродовж наступних трьох годин я диктував свої зізнання й весь час дивувався, чому від мене не вимагають прізвищ «спільників». Якщо пощастить, то Торнуєв, який повинен скоро втомитися, задовольниться половиною моїх зізнань і відішле мене спати. А добре виспавшись, я зможу витримати ще тиждень «конвеєра».
Моєю метою було виграти час. Я дуже добре знав історію німецької та австрійської комуністичних партій і повів мову про їхню внутрішньопартійну фракційну боротьбу. Я почав розповідати про розбіжності, які виникли в центральному комітеті й назвав людей, які проводили опозиційну політику в Комінтерні. Це було просто зробити, і це нікому не загрожувало небезпекою.
— Боротьба проти керівництва партії, нарешті, призвела до утворення згуртованої фракції, — продовжував я, — і партія відповіла виключенням лідерів опозиції.
Торнуєв перервав мою лекцію запитанням:
— Коли права опозиція в Німеччині стала нелегальною?
Я витріщився на нього з робленим здивуванням:
— Я не розумію запитання, капітане Торнуєв. Опозиція ніколи не була нелегальною. Принаймні, доки існував Веймарський режим.
Пізніше, звичайно, після приходу до влади Гітлера, вона стала нелегальною разом з усією партією.
Настала черга Торнуєва дивуватися.
— Чи не хочете ви сказати, що опозиції було дозволено розводити контрреволюційну та антирадянську пропаганду? — запротестував він.
— Але ж, громадянине капітане, ви маєте пам’ятати, що це мало місце в Німеччині та Австрії, де влада не дуже цікавилася внутрішньопартійними дискусіями комуністів. Її зовсім не обходило, чи та опозиція контрреволюційна та антирадянська, чи ні.
Простодушний капітан хотів ще щось заперечити, та Рєзніков, який мав якесь уявлення про те, що робиться за межами Союзу, перервав його:
