Починаючи з серпня 1937 року й до 1 грудня 1938 року в кожній камері на Холодній Горі домінували селяни. Про їхню долю нема чого багато писати — завжди було те ж саме. Спершу було забрано голів колгоспів, які повидавали всю колгоспну адміністрацію, а та, у свою чергу, бригадирів, а ці останні — рядових селян. Рідко траплялося так, як із Семеном. Спочатку було забрано велику частину колгоспників, а вже потім зібрано на них звинувачення. То був виняток.
Селяни приходили й відходили. Жоден із них не сидів довше, ніж три місяці. Жоден не противився катуванням і вже в жовтні всі вони, навіть новоприбулі, знали свою долю. Вони розуміли, що сила, яку вони завжди називали «владою», тепер вимагає від них зізнань у контрреволюції. Раніше від них вимагалася колективізація, натуральні податки, худоба й таке інше. Ніколи вони не боронилися.
Не обурилися також і зараз. Лише в очах Бойка я побачив сльози, коли він мусив іти етапом.
— Я не найгірший, — скаржився він. — Значно гірші залишилися в селі при своїх дружинах.
Я намагався його втішити:
— Бойко, через два роки повернешся. До вас будуть прихильними, бо ви неполітичні. Ваші руки потрібні в колгоспі.
— Ще дужче вони потрібні на Півночі, — відповів він, і мав рацію.
— Ходи здоров, Бойку!
— Бувайте здорові, Олександре Семеновичу! Ніколи я вас уже не побачу.
Двері за ним замкнулися. Серце мені рвалося з жалю.
Протягом вересня в камері ставало все тісніше. В кінці місяця в ній вже сиділо 14 чоловік на площі у вісім квадратних метрів. Треба було попритулювати ліжка до стіни й спати на підлозі. Ми, старожили, мали привілей користуватися матрацами. Новоприбулі його вже не мали. Щоденно селян забирали на допити, але щонайбільше після трьох допитів слідство закінчувалося. Слідчі в «брехайлівці» мали своїх провокаторів, які повчали селян, у чому ті мають зізнаватися. Бито було лише тих, які заперечували свою провину. Але це обмежувалося лише одним вечором. Потім вони капітулювали і провокатори з «брехайлівки» складали для них «зізнання». Провокаторами були переважно в’язні, котрі самі вже зізнались. Це були, в першу чергу, голови колгоспів, які добре знали психологію селян, або партійні секретарі з сільських районів. Двічі на тиждень подавався транспорт для тих, хто відбував до північних таборів. Після закінчення слідства селяни не повинні були довго чекати. Переважно через два-три тижні вони вже вирушали.
Сільські інтелектуали — а їх у вересні прибуло ще декілька — часто обговорювали політичний сенс арештів. Ніхто не розумів того, навіщо забирають селян. Потім з’явилася теорія, що Сталін планує великі роботи на Півночі, залізниці в Сибіру, канали. Коротко кажучи, освоєння Арктики. Не знайшовши добровольців, які бажали б там працювати, Єжов через НКВС мобілізував робочу силу примусово. Старий анархіст, звався Зарюк, висловив цю теорію.
Я запреречував:
— Який це може мати сенс? Це можна було б зрозуміти, якби йшлося лише про селян, але ж відривають від роботи директорів фабрик, інженерів, кваліфікованих робітників і тягнуть їх на Північ, де вони мають лопатою колупати землю. Держава витратила величезні кошти на створення технічної інтелігенції, а тепер цю інтелігенцію та найбільш висококваліфікованих робітників використовують на будівництві доріг, дезорганізовують роботу в Донецькому басейні, аби викопати Біломорський канал. Чи не занадто дорого це коштуватиме?
— Можливо, ті роботи мають важливе стратегічне значення? — заперечував Зарюк.
— У такому разі можна було знайти вільних робітників. Треба тільки платити їм значно більше, ніж на Півдні.
— Це багато коштуватиме. Єжов зробить те саме дешевше.
— Це вийде значно дорожче, товаришу Зарюк. Примусова праця є найменш продуктивною формою людської праці. Якби примусова праця була більш продуктивною в порівнянні з вільною, то ніколи не дійшло б до ліквідації кріпаччини.
Розмови на тему політичного сенсу масових арештів не кінчалися. Кожна нова група арештантів розпочинала дискусії заново.
Сам Зарюк був старим анархістом. У революцію 1905 року він став інвалідом. Під час повстання козаки стріляли в натовп і вцілили йому в ногу. У в’язничному шпиталі йому цю ногу відрізали.
Потім його було вислано до Сибіру. В 1913 році він був амністований, повернувся додому і став учителем. Ніде й ніколи не висловлював своїх анархічних поглядів. Ніколи не був членом комуністичної партії. Був лояльним радянським громадянином. Ми сиділи разом до січня 1938 року. Він критикував режим НКВС значно гостріше, ніж інші. Робив це з щирим обуренням і застерігав мене від «гнилого комунізму».
У кінці вересня мене знову почали викликати на допити. Перший раз я потрапив до «брехайлівки».
У підвалі внутрішньої в’язниці було дванадцять великих камер.
