Він схопив мене за руку й викрутив її так, що я впав на підлогу.
Я встиг помітити, що вся ця справа йому дуже неприємна. Він не був явним садистом. Торнуєв не почував до мене ніякої ненависті.
Це було видно. Тому він скоро полишив своє заняття й гукнув охоронця, який відвів мене до якоїсь канцелярії, де за столами сиділи три чиновники ДПУ.
— Ось Вам Вайсберг. Це той самий, що говорив до стіни.
Ті розсміялися. Було видно, що відомості про епізод з Шалитом уже поширилися по всіх кабінетах і зробили мене відомим. Вони про мене чули й багато що про мене вже знали. Я став під стіною. Минуло кілька годин, поки до кімнати ввійшов Рєзніков. Він засміявся, коли побачив мене.
— Привіт, Олександре Семеновичу. Як справи? Чи слідство вже скінчилося?
Я не відповів.
— Не дивись на мене так криво! Я вже не твій слідчий.
— А хто ж тепер мій слідчий?
— Зараз ти тимчасово безпритульний. Сам капітан займеться твоєю справою. Можливо, йому допомагатиме Шалит.
— Тільки цього мені бракувало!
— Не кажи так. Ми зовсім не якісь там потвори. До того ж, ми потребуємо тебе, як спеціаліста.
Я дивувався з того, що Рєзніков перестав бути моїм слідчим і що він розмовляв зі мною таким приязним тоном. Розмова з ним підняла мій настрій. Чи, може, таким був його таємний намір? Чи, може, хотів утруднити своєму наступникові справу?
Через декілька місяців Рєзніков зник. Казали, що був засланий до таборів.
Я стояв під тією стіною цілу ніч і весь наступний день. Опівночі мене забрав Шалит. Ми йшли коридором. З обох боків, з усіх кабінетів лунали жахливі зойки. Я вже не знаю, чи то дійсно так тих людей мордували, чи то все було показухою для залякування інших.
Кабінет Шалита знаходився в самому кінці коридора й мені здалося, що дорога туди не має кінця.
Шалита було підвищено до рівня самостійного слідчого. Під стіною стояв стілець, з якого було прибрано сидіння. Шалит запропонував мені на нього сісти. Я сів. Гострі кути тут же в’їлися мені в стегна. Подумалось, що на цьому стільці другого «конвеєра» я не витримаю. Шалит підійшов до мене.
— Зізнаєшся?
— Мені немає в чому зізнаватись. Але я взагалі не скажу жодного слова, доки не побачу прокурора.
Шалит підскочив до столу, схопив довгу лінійку з латунним ребром і почав бити нею мене по голові. Але б’ючи, він трохи побоювався мене. Він був слабкішим від мене фізично й не знав достеменно, чого від мене можна сподіватись. Але я не дав себе спровокувати й вичікував. Через кілька хвилин до кімнати увійшло четверо чи п’ятеро чекістів. Вони обступили мене довкола. Один з них приніс корону з золотого, блискучого паперу, оздоблену великими свастиками. Вони схопили мене за руки й наділи ту корону мені на голову. На мої груди повісили велику свастику з паперу. Потім вони відступили від мене й почали насміхатися. Я не витримав, зірвав ту корону й закричав:
— Ви за це відповісте. Партія не могла дозволити вам робити свастики!
Шалит, тим часом, ударив мене по голові плоскою стороною лінійки. Але, схоже, мій аргумент справив на них враження. Бо вдруге вони вже не стали надівати корону на мою голову і невдовзі полишили кабінет.
Розпочався новий «конвеєр». Був то останній «конвеєр», через який я мав пройти. Ніхто мене не бив. Мене лише змушували сидіти на тому стільці без сидіння. Час від часу мені дозволяли вставати. Я поклав собі витримати це випробування до 8 жовтня, дня свого народження. Я почував себе міцніше, ніж улітку. 4-го жовтня ввечері допит було раптово припинено без будь-якого результату.
Я з полегшенням зітхнув. Мав відчуття, що ця спроба скінчилася.
На Холодній Горі мене галасливо привітали співкамерники.
Прибуло багато нових, кожен мав що розповісти. Мені було дозволено лягти на ліжко на цілий день. При перших же звуках кроків наглядача в коридорі мене затуляли від його очей. Я відпочив.
Наступного дня, десь близько півночі, відчинилася «кормушка»:
— На літеру В?
Крім мене в камері були ще троє на літеру В. Кожен мав стати під дверима й пошепки повідомляти солдатові своє прізвище. Я був останній. Він забрав мене з собою й відвів до кабінету Торнуєва.
Перед столиком, спиною до мене, сидів в’язень. Торнуєв звелів мені зайняти місце з іншого боку стола. Охоронець з києм у руці став у мене за плечима на варті. Я пізнав того в’язня як тільки він заговорив. То був то Шубников.
Торнуєв тримав у руках уже підписаного Шубниковим протокола і звелів йому повторити свої зізнання. Шубников почав:
— …Вайсберг прибув до інституту в 1931 році з Німеччини. Був завербований гестапо. Мав організувати в нас саботажну та шпигунську роботу. Хотів мене завербувати. Оскільки я ще з 1924 року був агентом німецького шпигунського відомства, то відмовився.
З того часу ми працювали паралельно без будь-яких контактів.
