Були ці камери зовсім голі й мали цементну підлогу. Деякі з них були переповнені, а в інших можна було сісти. Я зустрів у «брехайлівці» найрізноманітніших людей, але — дивна річ — до середини 1938 року не зустрічав нікого з нашого інституту, хоч декілька провідних науковців були вже заарештовані. Це було звичною справою. Адже більшість в’язнів належала до «контрреволюційних організацій», що складалися приблизно з 50 чоловік. Слідство над усіма учасниками «організації» проводив один і той же слідчий за допомогою двох чи трьох заступників. Тому дуже рідко траплялося, щоб люди з однієї «організації» зустрічалися в камерах чи «брехайлівці». Вони дізнавалися про долю своїх друзів лише від третіх осіб.
Виняток з правила складали в’язні, арештовані колективно, наприклад, селяни з одного колгоспу, вірмени Харкова й тому подібні групи.
Я просидів у «брехайлівці» декілька днів, поки мене викликав слідчий, і встиг там познайомитися з різними людьми. В пам’яті ж залишилось лише декілька з них.
Сиділи там двоє єврейських 18-літніх хлопців. Їх було звинувачено в належності до контрреволюційної сіоністської організації.
Вони, однак, уявлення не мали про сіонізм. Їх мав завербувати їхній шкільний товариш, який, напевно, був сіоністом. Вони випитували в мене про те, що таке сіонізм. Їх незнання не було вдаваним. Сіоністська організація була заборонена на початку двадцятих.
Її члени переслідувались нарівні з анархістами, меншовиками, соціал-революціонерами тощо. Комуністична партія мала в державі монополію. Всякі інші політичні організації вважалися контрреволюційними і тому були заборонені. Внаслідок цього сіоністська пропаганда зовсім згасла в єврейських масах Радянського Союзу. А ці 18-літні хлопці, які народилися після революції, не знали нічого про минулі часи. Поза тим, були вони асимільовані й ні слова не розуміли єврейською. Питали мене про історію сіонізму. Я став їм відповідати. Тоді до розмови втрутився сусід, капітан Червоної армії:
— Навіщо їм про це розповідати? Для них буде краще, коли нічого того не знатимуть.
— Чому?
Капітан потягнув мене до іншого кутка.
— Як ти не розумієш? Хто не знає нічого про сіонізм, той не може ні в чому зізнатися. Якщо ж ти їм щось поясниш, то вони вже будуть здатні щось сфабрикувати. Ти хочеш допомогти слідчому?
Лише ці двоє в усій камері мають шанс вийти на волю, і ти хочеш від них це відібрати?
— Чому ти думаєш, що вони вийдуть на волю?
— По-перше, їм по вісімнадцять, а в нас арештовують у віці від 30 до 50 років. Школярів взагалі не арештовують. По-друге, вони сидять тут обидва. Хіба не знаєш, що такого не буває. Уже шість тижнів, як я буваю тут майже кожен другий день, і ще ніколи не зустрічав людей з однієї організації. Обидва вийдуть на волю.
Капітан мав рацію. Через два тижні було звільнено обох «сіоністів».
Зустрів я ще одного в’язня, який мав вийти на волю. То був німецький комуніст із Лейпціга. Рослий, стрункий чоловік із шляхетними рисами обличчя, що привертали до себе увагу. Я місяцями не чув жодного німецького слова. Був він істориком, у Союзі з’явився недавно. Взято його було під час подорожі з Дніпропетровська до Харкова. Взяли його випадково. Увагу енкаведиста, який їхав із ними, звернула та обставина, що він говорив виключно німецькою. Він повідомив про це черговому на вокзалі в Харкові й молодого німця було ув’язнено. Слідчий на двох перших зустрічах шив йому шпигунство, на третій дав йому знати, що невдовзі його звільнять. Справа була ясною: ніхто в Харкові не знав молодого німця, отже, ніхто не міг його завербувати. Не вдалося його вмонтувати в жодну «контрреволюційну організацію». Був він для слідчого дуже незручним.
У «брехайлівці» в ті дні я довідався про подробиці функціонування так званої «трійки». То був надзвичайний адміністративний суд, що складався з трьох осіб. Суд той міг скарати на смерть підсудних, які не були готові визнати свою вину перед військовим трибуналом. Я боявся, що ДПУ може в моєму випадку послугуватися цією процедурою. Вони мали у своїх руках кінцевий протокол, підписаний мною після першого «конвеєра», коли я визнав свою вину. Вони могли організувати зникнення документів, у яких я відмовився від своїх попередніх зізнань. Якщо «трійка» не заслухає мене особисто, то ніхто не знатиме про мою відмову. Мене можна буде розстріляти і навіть кіт за мною не заплаче. Я не бачив ніякого іншого виходу для ДПУ, і це мене дуже непокоїло.
Хоч я походив з родини дуже ортодоксальної, сам я був глибоко атеїстичним. Я ніколи не міг зрозуміти, як можуть інтелектуали, що знають досягнення науки, кокетувати вірою в Бога з дитячого віку.
