Не міг я також зрозуміти, як люди можуть вірити в загробне життя. Я присвятив частину свого життя боротьбі за соціалізм, однак, соціалізм ніколи для мене не був справою далекого майбутнього, а лише справою нинішнього покоління. Тепер же вперше мене огорнув не знаний до тієї пори метафізичний настрій. Мені вже було не байдуже, що думатимуть про мене за кордоном мої друзі після моєї смерті. Я почав боятися, що буду розстріляний і тим самим втрачу можливість очиститися від наклепів ДПУ. Я обговорив це з моїм німецьким другом.
— Моє ім’я Олександр Вайсберг, я з Відня. Прошу, пообіцяй мені, що повідомиш моїх приятелів у Комінтерні та в австрійській партії, що я ніколи не був контрреволюціонером. Я не знаю, чи переживу наступний місяць, але не хочу відійти з думкою, що мої товариші будуть мати мене за ворога.
Німець пообіцяв.
Коли я зараз думаю про те ретроспективно, дивуюся своєму марнославcтву. На той час у Радянському Союзі вже були заарештовані мільйони. Поміж ними ціла стара гвардія революції, найближчі соратники Леніна, герої громадянської війни та соціалістичного будівництва, а я боявся, що люди за кордоном не побачать сталінського ошуканства. Вони, дійсно, довго його не бачили, але згодом світова громадська думка змогла розшифрувати таємниці «великої чистки».
Але ще й досі до кінця ці таємниці не розгадані. Інакше я не писав би цю книжку.
Ночі в «брехайлівці» були дуже важкими. Навіть коли було місце лягти, заснути не вдавалося. З вікон навпроти кімнат, де проводилися допити, долинали крики катованих. Найчастіше доводилося чути зойки жінок. Ми зачиняли вікна, щоб нічого не чути, але тоді повітря в переповненому підвалі ставало нестерпним. Безперервно відчинялися й зачинялися двері підвалу. То забирали на допит сусідів. Чекаєш своєї черги, а думки переповнені страхом перед тим, що чекає.
ДПУ досягало своєї мети страхом перед катуваннями і лише в рідких випадках самими катуваннями. З побиттями вони були дуже стриманими. Тим і відрізнялися від гестапівців, як я міг в тому через шість років переконатися під час мого перебування в Павіаку, — центральній в’язниці варшавського гестапо. До другої половини серпня 1937 року, як правило, били лише в окремих, виняткових випадках. Найліпшим засобом натиску був «конвеєр». Але зараз для «конвеєра» не було часу. Почалися масові арешти і в’язниці були переповнені. Прагнули якомога швидше закінчити справу і вислати арештанта етапом. «Конвеєр» був дуже ефективним засобом натиску, але він потребував упродовж тижня щодня чотирьох слідчих, щоб допитуваний «розколовся» й підписав протокол. На кожного в’язня при застосуванні «конвеєра» витрачалось від 100 до 200 годин. За той же самий час биття дозволяло закрити не одну, а сто справ. Допити селян потребували часу не більше, ніж два сеанси по 60 хвилин.
Роком пізніше прибуло до Харкова багато людей із в’язниць інших міст для складання зізнань та проведення додаткових слідств.
Усі вони говорили одне й те ж. В один і той же день, а саме 17 чи 18 серпня 1937 року, в усіх в’язницях країни від Негорєлого до Владивостока і від Одеси до Архангельська почали бити. Чи не було то виконанням наказу з Москви? Дуже було на те схоже. Пізніше я довідався від арештованих гебістів, що в цій справі ніколи не було з гори письмового наказу. Існувала лише мовчазна змова, що йшла від Народного комісара Єжова аж униз, до останнього слідчого. Але про це пізніше.
У передостанній день вересня мене викликали на допит. Конвоїр не відвів мене, як завжди, до кабінету Рєзнікова під номером 222, а спровадив до кабінету керівника відділу Торнуєва. В капітана був інший гебіст у цивільному. Його криваві очі одразу привернули мою увагу. Він справляв враження істерика. Обидва розмовляли деякий час, потім незнайомець звернувся до мене. Я став у кутку.
— Тебе вже били?
Я мовчав.
— Підійди!
Я ступив крок.
— Ще ближче!
Він люто дивився на мене. Я витримав його погляд.
— Підпишеш, собако!?
— Мені нема… Я ще не встиг скінчити свою звичну відповідь, як він з усієї сили вдарив мене кулаком в обличчя. Я похитнувся і після другого удару опинився на підлозі. Він продовжував бити мене ногами.
Я підхопився. Страх зник і мене огорнула лють. Я закрив обличчя руками й заволав до нього:
— Ви не маєте права мене бити!
Він скипів:
— Опусти руки! Йди сюди, собако!
Він сам рушив до мене. Я почав кричати й помітив, що Торнуєв відвернувся і став дивитися у вікно. Від інших я вже знав, що треба робити, коли б’ють. Треба по-поросячому верещати, бо вони цього дуже не люблять. Я почав кричати так голосно, як тільки міг. Незнайомець явно хотів мене залякати, але я помітив, що мій крик був дуже йому неприємним. Відчинені вікна виходили на вулицю і перехожі, безумовно, все чули. Він почав бити мене києм. Не звертаючи на нього уваги, я підбіг до вікна і почав просто верещати. Капітан поклав край цій сцені, і незнайомець полишив кабінет. Я заспокоївся. Торнуєв підійшов до мене:
— Пора кінчати цю неприємну справу. Тепер будеш зізнаватись?
— Мені нема в чому зізнаватись.
