— Моє друге питання полягає ось у чому: чи свідок Фленніг бачив мене коли-небудь до зустрічі? Чи знав про моє існування? Чи отримав від когось відомості про мене?
Фленнінг відповідав поволі, очі його неспокійно забігали.
— Ні, я ніколи Вайсберга перед тим не бачив й нічого про нього не чув.
— Мені цього вистачить. Я не підтверджую зізнань свідка Фленнінга. Вони цілковито висмоктані з пальця. Такої розмови ніколи не було.
— Чи наполягаєте на своїх зізнаннях, звинувачуваний Фленнінг?
— Наполягаю, громадянине капітане. — Фленнінг трохи потягнув час зі своєю відповіддю.
Торнуєв дописав протокол до кінця й дав його нам підписати.
Перед тим як підписати, я заявив:
— Громадянине капітане, я наполягаю на тому, щоб протокол цієї очної ставки залишився в моїй справі. Без нього я не підпишу «двохсотки».
— Не давай нам наказів. Ніхто тут не буде красти протоколи зі справи. Ми не шахраї.
Торнуєв звелів спровадити Фленнінга. Мене ж затримав.
— Ну й що ти тепер скажеш? Тільки те й робиш, що кричиш, що ми не маємо проти тебе доказів. Тепер же маєш уже двох живих свідків. Ти застуканий на вербовці двох шпигунів до своєї організації. Невже й після цього будеш заперечувати свою вину?
— Громадянине капітане, чи можна говорити з вами відверто?
— Зі мною завжди можеш говорити відверто, але не дуже мудруй, бо це шкодить здоров’ю.
Почалася розмова, яку в той час не можна було провести з жодним слідчим, не наражаючись на небезпеку бути побитим до крові.
Але я знав Торнуєва. Знав, що буде проклинати, але дозволить сказати все, що я захочу. Часом я навіть мав підозру, що в глибині душі його тішило те, що мої аргументи розбивали брехню НКВС як мильні бульки.
— Громадянине капітане, ви також маєте своїх агентів за кордоном. Що ви подумали б про радянського агента, який, наприклад, їдучи до Німеччини, першого ж дня, через півгодини після перетину кордону, незнайомій людини розповість про себе, що він приїхав до країни за завданням НКВС, та почне його питати, чи не хоче той співпрацювати? Такого ідіота розстріляли б відразу ж після його повернення. Чи неправда? Можете підтвердити, громадянине капітане, що ДПУ ніколи не послало б такого дурня за кордон. Але приймемо найменш імовірну ситуацію, що якийсь шкідник із вашого апарату таки послав подібну людину за кордон. Та людина перетинає німецький кордон і звертається до випадкового подорожнього з запитанням, чи він не безробітній і чи не хоче зайняти місце в ДПУ. І тут же трапляється інша, зовсім неймовірна, річ. Він випадково натрапляє на другого агента ДПУ. Громадянине капітане, існує 70 мільйонів німців. Хай 700 із них будуть радянськими агентами, тобто, один із 100 000. Допустімо, що ваш агент мав щастя, як і всі дурні, і натрапив на того одного зі ста тисяч. І тут трапляється третя неймовірна річ: той другий, радянський агент, також є безмозким дурнем.
Усупереч звичаям радянських людей, він не лише не поставився до іноземця з підозрою, не лише не подумав про те, що той може бути агентом гестапо, який хоче його спровокувати тому, що він, по-перше, ідіот, а, по-друге, дуже наївний і довірливий. Цих двох рис досить для того, щоб він ніколи не став таємним агентом, чи не правда, громадянине капітане?
— Пошел к ебаной матери, сучий сину! Як ти говориш про наших людей? Чи вважаєш, що все це можеш собі дозволяти, оскільки я намагаюся спілкуватися з тобою як людина культурна? Не провокуй мене, бо я можу бути зовсім іншим!
— Громадянине капітане, я ж не кажу, що щось подібне можливе в апараті НКВС. Я дав лише приклад, аби довести, яким неймовірним є все те, що розповів Фленнінг. Мали збігтися три неймовірності, а математика вчить нас, що ці неймовірності перемножуються одну на одну.
— Що це значить? Знову якась нова вигадка?
— Громадянине капітане, це не вигадка, я фізик й вивчав свого часу теорію ймовірностей.
Я пояснив йому цю теорію на прикладах, яким неймовірним має бути результат, якщо всі складові, які приводять до нього, самі мають малу ймовірність.
— Олександре Семеновичу, здається мені, що ти спритний, але насправді дурніший за хуторянина. Ти зі своєю математикою нічого тут не досягнеш. Ми просто не посилаємо за кордон таких дурнів, як це робить гестапо. Отож, наших агентів не ловлять, німецькі ж агенти сидять у нас цілими сотнями.
— Громадянине капітане, не знаю, яких людей шлють німці за кордон. Можливо, й дурнів. Я лише показав вам, що твердження Фленніга є неправдивими, навіть якщо йдеться про пересічних німецьких агентів, які — хай так і буде — можуть бути дурнями й самогубцями. Але йдеться не про людей пересічних, адже я маю бути одним із тих агентів! Але ж я не є дурнем. Це не раз казав Рєзніков.
— Ти дурень! Лише начитався багато книжок, але це тобі тут не допоможе. Раджу тобі, — і це добра порада, — давай кінчати цю справу. Дійсно, мені стає тебе просто жаль.
Торнуєв подзвонив. Прийшов конвоїр і випроводив мене. В дверях я обернувся й додав:
— Громадянине капітане, одну річ я забув сказати: в березні 1931 року в Німеччині не було ніякого гестапо. Гітлерівці прийшли до влади двома роками пізніше.
