Шубников не наважувався глянути мені в очі, коли мимрив ті зізнання. Що вони зробили з цим сильним і самостійним чоловіком? Він мав вигляд надломленої людини, хоч на ньому не було видно ніяких слідів катувань. Навіщо він підписав ту нісенітницю? Шубников був, поза всякими сумнівами, видатною особистістю. В інституті цінували його силу волі й енергію. Людиною він був непоступливою. Яким чином їм вдалося так його зламати? Торнуєв звернувся до мене:
— Підтверджуєте зізнання підслідного Шубникова?
Минаючи Торнуєва я звернувся безпосередньо до Шубникова:
— Леве Васильовичу, чи ви збожеволіли? Як ви могли підписати цю брехню!?.
Я не зміг продовжити, бо Торнуєв перервав мене ревищем роздратованого бугая:
— Не маєте права розмовляти зі звинувачуваним! Можете лише відповідати на мої питання. Так чи ні?
— Ні! Я заперечую!
Торнуєв почав формулювати свої питання більш детально. На всі я відповів негативно. Він не намагався тиснути на мене, а лише записував мої відповіді. Потім подав мені протокол для підпису і подзвонив. Коли Шубникова виводили, я набрався рішучості й закричав:
— Шубников, ради Бога, відмовтесь від своїх зізнань!
Наглядач, який стояв позад мене, завдав мені сильного удару по голові. На тому й скінчилася очна ставка.
Наступного вечора я знову був у Торнуєва. Перед столиком сидів малий чоловічок. Я сів.
— Знаєте цю людину?
— Ні, — відповів я.
Торнуєв звернувся до мого візаві.
— Чи знаєте звинуваченого?
— Так, це Олександр Семенович Вайсберг. Я знаю його сім років.
Я витріщився на нього, але не міг упізнати. Згодом усе-таки впізнав його лише тоді, коли Торнуєв назвав ім’я.
Цю людину я бачив лише один раз у житті. Було це 29 березня 1931 року, в день і час мого прибуття до Радянського Союзу. Я перетнув українсько-польський кордон у Шепетівці. Мав квитка до Харкова й не мав жодного карбованця в кишені. Кондуктор у вагоні вимагав від мене 5 карбованців за постіль. Мій попутник на прізвище Фленнінг, учитель німецької школи в Харкові, позичив мені ті 5 карбованців. У Харкові я послав йому ці гроші, але його самого вже ніколи не бачив. Тепер же той Фленнінг сидів проти мене. Він і тоді не був вгодованим, а зараз же був як привид.
— Звинувачуваний Фленнінг, — почав Торнуєв, — повторіть своє зізнання.
— Я познайомився з Вайсбергом у потязі Шепетівка-Харків. Він мені сказав, що їде з дорученням гестапо до Харкова, щоб там створити шпигунську мережу. Запитав мене, чи не хочу я працювати в його організації й запропонував мені великі гроші. Я відмовився.
— Як ви мотивували свою відмову, звинувачуваний Фленнінг? — запитав Торнуєв.
— Я сказав Вайсбергові, що вже віддавна працюю на гестапо.
— Вербовка Вайсберга не досягла мети лише тому, що ви були вже завербовані з іншого боку. Чи не це ви хочете сказати?
— Так, саме це я й хотів сказати, громадянине капітане.
— Чи мали ви пізніше якісь стосунки зі шпигунською групою Вайсберга, чи ваша робота здійснювалася в інших напрямках?
— Саме так, я працював у іншому напрямку, громадянине капітане.
Торнуєв звернувся до мене:
— Вайсберг, чи підтверджуєте зізнання свідка звинуваного Фленнінга?
Я не міг так швидко прийти до тями. Мені багато чого довелося пережити у цій будівлі. Знаю з власного досвіду, як тут роблять очні ставки. Знав немало гротескних подробиць із історії слідств проти моїх товаришів по камері. Але досі я не стикався з подібним випадком.
— Отже, ви підтверджуєте зізнання Фленнінга, звинувачуваний Вайсберг? — ствердив Торнуєв з усією серйозністю.
— Громадянине капітане, скажіть чесно: ви дійсно сподіваєтесь, що я підтвержу цей ідіотизм?
— Вайсберг, ти здурів!? Знов занудьгував за стільцем? Як ти зі мною розмовляєш? Хто тут має ставити питання: ти чи я?
Доки він кричав, я задумався, бо побачив шанс скомпрометувати протокол усієї очної ставки. Належало бути обережним і не видати заздалегідь своїх намірів.
— Вайсберг, питаю востанє — чи визнаєш, що у швидкому потязі між Шепетівкою та Києвом здійснив спробу завербувати звинуваченого Фленнінга до своєї шпигунської організації?
— Перед тим як відповісти, я хотів би задати Фленнінгу два питання. Чи дозволяєте, громадянине капітане?
— Що за питання?
— По-перше: коли мала місце ця спроба вербування?
— Фленнінг, відповідайте на запитання звинуваченого Вайсберга! — звелів капітан.
— Я не пам’ятаю точної дати. Було це наприкінці березня 1931 року. Я повертався з Німеччини до Харкова й зустрів Вайсберга в Шепетівці. Він позичив у мене 5 карбованців на постіль і при тій оказії зав’язалася розмова.
— Прошу це запротоколювати, громадянине капітане.
— Протокол буде написано після закінчення слідства.
— Громадянине капітане, — в цьому разі, який я вважаю дуже важливим, — вимагаю, щоб свідчення Фленніга були записані відразу, щоб відібрати в нього можливість потім від них відмовитись.
Рєзніков щось би запідозрив, але Торнуєв був простодушнішим.
Або не помітив куди я гну, чи, може, просто хотів мені допомогти спростувати безглузді звинувачення. Він записав відповідь Фленнінга.
