— Забирайся звідси, ебаный в рот!
Цілий тиждень я із задоволенням пригадував ту абсурдну очну ставку й був вдячний долі за те, що проводив її саме Торнуєв.
Шалит взагалі не визнавав ніяких інших відповідей опріч «так» чи «ні». Рєзніков одразу спостеріг би, до чого я хилю, і змусив би мене замовкнути. Почав би тероризувати мене карцером і не допустив би до викладення моїх аргументів. Вони з самого початку зредагували б зізнання Фленнінга в такий спосіб, щоб прибрати з них найяскравіщі дурниці. Торнуєв же був прямолінійним і добродушним. То був старий і зовсім не злий солдат. Він з охотою вів зі мною розмови. Якось він наказав привести мене о третій ночі. Секретарки в приймальні не було, в коридорах також не було живої душі. Торнуєв замовив для мене чаю й задав кілька питань стосовно опозиційних груп у Німеччині. Я спочатку гадав, що ця та інформація була потрібна йому для протоколу. У ході розмови я зрозумів, що він хотів лише задовольнити свою особисту цікавість. Хотів довідатись про робітничий рух за кордоном, про що не можна було нічого дізнатися з офіційної преси, хіба що в спотвореному вигляді. Він послуговувався в розмові зворотами й термінами з партійного жаргону.
Сам не бажаючи того, я завжди відкривав його потаємні наміри.
— Чи в Німеччині мають на робітників вплив троцькісти та бухарінці?
— Не мають щонайменшого впливу. То дуже малі секти.
— Але чому? Якщо ті сучі сини лають нашу партію і ніхто їм того у вас не забороняє, то чому робітники їм не довіряють? Кажи правду!
— Я кажу правду. Якщо робітники перестають вірити партії, то йдуть до соціал-демократів або до фашистів, але не до опозиції.
Робітники, як правило, не розуміють, чого хочуть опозиціонери.
Я потім довго розмірковував про ту нічну розмову. Чи означала вона, що люди в самому серці сталінського апарату сумнівалися в слушності політики свого вождя?
Наступної ночі після очної ставки з Фленнінгом Торнуєв знову викликав мене.
Він прочитав мені зізнання товаришки Лессинг, яка була керівником німецького робітничого клубу після Влаха. Її зізнання перегукувалися з твердженням Влаха, що, буцімто, після доповіді німецького комуніста Маддалени я запросив до себе провідних членів німецької колонії в Харкові й дав при тій оказії трьом людям завдання виїхати на Кавказ і вбити там Сталіна й Ворошилова під час полювання. Торнуєв читав:
«Під проводом троцькісто-фашиста Маддалени зібралася ця терористична група Вайсберга в його помешканні. Троцькісто-фашист Маддалена виголосив політичну промову. Він сказав, що після перемоги партії на господарському фронті, треба переходити до інших методів боротьби. Що немає іншого способу здобути владу, як тільки усунувши вождів партії і держави, а в першу чергу, — Сталіна. Вся група погодилася з ним. Було вирішено приступити до практичних кроків з метою підготовки терористичного акту. Керівництво було довірено Вайсбергові, який вибрав трьох товаришів, яким можна було довіряти, для виконання замаху. Говорив, що використає свої стосунки з Червоною армією з метою дістати зброю. Потім замкнувся з трійкою в іншій кімнаті і видав їй таємні інструкції. Ні про що більше мене не повідомляли».
Торнуєв відклав папір набік і втупився в мене очима.
— Підтверджуєте зізнання Лессинг, чи знову захочете очної ставки?
— Я заперечую зізнання і відмовляюся від очної ставки.
— Чому заперечуєте зізнання?
— Бо вони неправдиві, а також іще з іншого приводу.
— З якого саме?
— Я зробив би вам погану послугу, якби їх підтвердив.
— Мені? Ти що, здурів?
— Громадянине капітане, чи ви знаєте, хто такий Маддалена?
— Один із вас, сучих синів з німецької партії, яких сюди наслано, щоби зрадили нашу країну. Але ми й не таких уже викрили.
— Громадянине слідчий, товариш Маддалена був одним із найкращих товаришів у німецькій партії. Він був депутатом німецького Рейхстагу. З приходом до влади Гітлера, він прибув до Москви і працював у Комінтерні. Потім, якщо не помиляюсь, він був заступником голови Червоного інтернаціоналу профспілок. Коли ж виникла потреба надіслати досвідчених організаторів на допомогу нелегальній німецькій партії, що вела тяжку боротьбу, було вибрано саме Маддалену. Він був добре знаний у Німеччині. Він знав, на яку небезпеку йде, але відгукнувся на заклик партії. Та не встиг він прибути до Німеччини, як гестапівці його розпізнали й заарештовали. Робітники всього світу влаштовували демонстрації з вимогою його звільнення.
Радянська преса місяцями друкувала статті під заголовками: «Звільнити Тельмана, Оссіцького та Маддалену!» Проте все це не допомогло, фашисти повідтинали їм голови. Якщо я підпишу цей протокол, і це колись дійде до Москви, то як там на це зреагують? Партія й Комінтерн шанують Маддалену як мученика німецького робітничого класу, а НКВС у Харкові таврує його як троцькісто-фашиста. Чи тепер ви розумієте, капітане Торнуєв, чому я не хочу підписувати цей протокол?
Торнуєв підвівся. Я вперше бачив цього флегматика схвильованим.
— Вайберг, не виключено, що в даному разі Лессинг набрехала.