У той момент я на мить обернувся й помітив, що слідчі, які оточували нас півколом, задоволено посміхалися. Торнуєв навіть стримався, щоб не розсміятись. Я задумався. Потім блискавично зміркував: це комедія. Навіщо Торнуєву говорити з прокурором про ордери на арешт якраз у моїй присутності? Він бачив його перед цим у своєму кабінеті. Енкеведисти мають за звичай не обговорювати державних справ в присутності в’язнів. То фальшивий прокурор, яким Торнуєв послуговувався, аби зламати мою волю до боротьби. Роком пізніше я отримав підтвердження своєї підозри. Один із слідчих, який був тоді в кімнаті, опинився на той час у сусідній камері й розповів там історію з Вайсбергом та псевдопрокурором, яку за допомогою перестукування було передано мені.
Коли я на початку листопада повернувся з «брехайлівки» до своєї камери, то застав там велику кількість селян. Прибуло також декілька нових людей із міста. Мене дуже сердечно привітали, як блудного сина, що повернувся до родини. Представили новоприбулих. Один із них був Комаровський, мудра і спокійна людина, комуніст із високим партійним становищем. Він сумно поглядав довкола, бо давно вже був позбавлений ілюзій. Перебував на своєму посту в сподіванні, що колись буде краще. Люди з його становищем не мають можливості полишити роботу. Вихід із партії розглядався як контрреволюційна демонстрація й означав вірний арешт. Але інший вихід із становища також був закритий — виключення з партії з причини поганої роботи. З літа 1937 року беззастережно арештовувалися всі виключені з партії. Навіть люди, які були виключені з партії давно, тепер підлягали ліквідації.
Комаровський був мовчазним і пригніченим. Нудьга гризла його серце. Він не отримував з дому ні білизни, ні грошей. Чи, може, його дружина також була заарештована? У такому разі хтось із рідних повинен би турбуватися про них обох. Ні, його нудьга була викликана чимось іншим. Можливо, дружина зреклася його прилюдно? Багато жінок вчинили саме так після арешту своїх чоловіків, щоб не розділити їх долю. Македон лаявся:
— Комаровський, не журись за ту дівку. Якщо вона полишила тебе в біді, то не варто за неї турбуватись.
Комаровський промовчав, але пізніше, коли трапилася нагода, розповів мені:
— Моя дружина не така. А що їй було робити? Вона також комуністка й член міського комітету партії. Напевно, від неї вимагали заяви. Хіба вона могла відмовитися? Була б виключена з партії і наступного дня заарештована. Хто б турбувався потім про дітей?
Ймовірно, написала в газету що зрікається мене, «ворога народу», що проклинає годину, коли мене зустріла й тому подібне. Власне те, що читає щоденно в газетах. Вісімнадцять років ми були разом.
Шістнадцятирічною дівчиною вона була в моїй партизанській групі, коли ми боролися проти Петлюри. Будучи пораненою під час атаки, вона залишилася на полі бою. Вночі, всупереч наказу, я прокрався до неї й два кілометри ніс її до своїх. Потім ми взяли шлюб. Ніколи не лаялись. А тепер усе скінчено.
Не варто було його втішати. Публічне звинувачення близьких осіб було ганебним й безсоромним. Багато жінок прокляли своїх чоловіків і зреклися їх прилюдно, пообіцяли з подвійною енергією працювати на будівництві соціалізму, аби спокутувати злочини своїх чоловіків, цих ворогів народу, цих шпигунів. Ув’язнені чоловіки дуже потерпали з цього приводу. Деякі зовсім втратили розум. Як тільки до них доходила звістка про зречення дружини, вони оголошували її вербовщицею. Наступного дня занадто запопадлива баба йшла за ґрати й отримувала можливість у концентраційному таборі працювати з «подвоєною енергією» на користь побудови соціалізму. Зрештою, такі публічні виступи припинилися. Гадаю, що партійні організації отримали згори директиву припинити цю ганебну практику.
Другим «ворогом народу» був Каганович, сільський єврей із України. До революції такі люди були візниками або корчмарями. Дебелий, присадкуватої статури, з татарською вилицюватою головою на міцних плечах він був найлагіднішим й найвеселішим товаришем по камері, якого собі можна було тільки уявити. За моєї відсутності його було обрано старостою камери. У ній уже було стільки людей, що хтось мав пильнувати лад і дисципліну. Каганович лаявся, як візник, або слідчий, але завжди лише від обурення безладом.
Ніколи не ображав своїх співкамерників. Селяни його поважали.
Вони мали його за свого. Він розмовляв із ними їхньою рідною мовою, чистою мовою українських селян. Навіть Македон, котрий усіх тероризував, робив для нього виняток. У Східній Галичині я часто зустрічав сільських корчмарів-євреїв, дуже схожих на Кагановича. Був він передусім добрим господарем — хозяином — як кажуть росіяни. Був комуністом ще з часів громадянської війни, виконував різні партійні обов’язки й завжди жив на селі. Знав душу українського селянина краще, ніж власну кишеню. Часто розповідав про колективізацію та великий голод 1931–1933 років. Він був відвертим і докладно розповів нам про те, як безглузда політика партії зруйнувала село. Я цікавився цими питаннями ще тоді, коли був на волі.
