Лейпунський
арештований
Рентгенівський відділ
Горський
арештований
Відділ теоретичної фізики
Ландау
арештований
Дослідна станція глибокого охолодження
Вайсберг
арештований
Лабораторія ультракоротких хвиль
Слуцкін
ще працює
Серед заарештованих знаходяться: професор Обреїмов, засновник і перший директор інституту; професор Лейпунський, член Академії наук і директор інституту; професор Лев Давидович Ландау, найвидатніший у країні теоретик і один з найталановитіших фізиків світу. Ландау перед арештом через переслідування НКВС був змушений покинути інститут і поїхати в Москву до професора Капиці. Я побудував дослідну станцію глибокого охолодження до низьких температур. Перед її введенням у дію був заарештований.
Моїм наступником став Комаров, який також був заарештований.
Хто ж буде працювати?
Македон:
— Знайдуться інші.
— Інші не знайдуться. В Ленінградських інститутах діється те ж саме, що й у нас. Навчання інженера потребує п’ять років. Уряд доклав чимало зусиль, щоб знайти інженерів, придатних на посаду керівників на новозбудованих заводах. Для підготовки ж доброго фізика треба від десяти до п’ятнадцяти років. Маєш, Македоне, врешті зрозуміти, що в науковій роботі йдеться про видатні досягнення, про рекорди, про нові ідеї. Можна викинути 90% того, що робиться в наших лабораторіях, і наука від того нічого не втратить. Але без тих 90% рутинної роботи не буде 10% творчих досягнень. Безперечно, робота в інституті буде продовжуватись, але нічого нового там уже ніхто не зробить. На той час інститут ще не мав великих відкриттів.
Був він, власне, в стадії свого організаційного становлення й стояв на порозі великих досягнень. Але все це вже в минулому.
Мене підтримав Зборовський:
— А що ти скажеш, Македоне, про арешт Туполєва, нашого найкращого авіаконструктора? Арештували Гвахарію. Хто тепер буде дбати про розвиток металургії?
…Справа Гвахарії заслуговує на нашу увагу. Я знав його особисто досить побіжно, але його діяльність знав дуже добре завдяки розмовам із його заступником Рудольфом Андерсом — людиною, котра мене завербувала.
Гвахарія був грузином, племінником Орджонікідзе, Народного комісара важкої промисловості.
Металургійні заводи в Макіївці були збудовані ще до революції й були найважливішими російськими металургійними підприємствами. Протягом другої п’ятиричкі в Макіївку було вкладено інвестицій загальною сумою на 800 мільйонів карбованців (у перерахунку на доллари це складало 200 мільйонів). Макіївський металургійний комбінат мав стати другим за розмірами як у Радянському Союзі, так і в Європі. Орджонікідзе призначив його директором свого племінника, сина сестри — Гвахарію. У 1934 році ми почали обговорювати проблему використання в металургії стисненого повітря, збагаченого киснем. В цій справі я поїхав на Донбас, де відвідав у Макіївці Андерса, який і познайомив мене з Гвахарією.
Гвахарія був типовим менеджером. Був він середнього зросту, широкий, з міцним черепом. Мав вигляд скоріше південного француза, ніж грузина. При розмові з ним складалося враження, що він дивиться кудись убік. Був фанатично відданий своїй роботі. Працюв удень і вночі без хвилини перепочинку і весь час перебував у русі. Не мав часу на відпочинок, бо вже не міг розпрягтися. Посередні успіхи вже не задовольняли його амбіцій. Він давно вже забув про те, що сенсом його роботи було звільнення працюючої людини він нестатків та злиднів і не мав ніяких стосунків із своїми робітниками. Був фанатиком індустріалізації заради індустріалізації. Його тішила можливість вволю господарювати, а його завданням була сталь, сталь добра й дешева. Сталь була основою важкої промисловості. Гвахарія хотів перевершити своїх колег. Хотів їх примусити виробляти сталь так само дешево, як і він. Коли він узявся до роботи, мільярдний дефіцит радянської металургії покривався з союзного бюджету. Гвахарія в листі до Народного комісаріату в 1935 році першим відмовився від дотацій.
Преса всієї країни прославляла його. І не лише фахові часописи, як, наприклад, «За індустріалізацію», але й такі газети, як «Правда», регулярно посилала своїх кореспондентів до Макіївки.
Я пам’ятаю свої відвідини Макіївки. Ми наближалися до міста степом і вже звіддалік бачили лише темну брунатну хмару. На місто безперервно падала сажа й посилювала цю темноту. Сонця там ніколи не було видно. Люди жили в умовах пилу й гуркоту. Підприємство ділило місто на горішню частину й поділ. Піший рух уможливлював важкий металевий кілометровий міст, що перетинав упоперек комбінат, який було збудована на двох терасах. Вдень там не можна було почути власних слів. Кожні кілька хвилин лунав гуркіт руди, яка пересипалася з верхньої тераси на нижню. Я схильний думати, що за допомогою цієї методики транспортування суттєво економилася праця з видобутку руди.
