— Ти, убогий нікчемо, я тебе розтопчу… Він не встиг здійснити своєї погрози. Помер дуже вчасно для можновладців. Чи то хвору на серце людину згубило хвилювання, чи, може, йому допомогло померти ДПУ. Про це можна буде з певністю стверджувати лише після відкриття архівів, що приховують таємниці великих процесів.
Через кілька місяців після смерті Орджонікідзе Гвахарію було арештовано. Ті самі газети, що співали на його честь гімни, тепер писали про «ворога народу» Гвахарію. Пізніше до нас дійшли чутки, що його було розстріляно. Думаю, що ці чутки мали підстави. Гвахарія був людиною з демонічним темпераментом. Його жадоба помсти не знала меж. Навіть для ДПУ було б небезпечно послати таку людину до таборів.
Невдовзі за Гвахарією тією самою дорогою пішли директори всіх великих металургійних підприємств Донбасу та Дніпропетровської області. Їхніх наступників також було заарештовано кількома місяцями пізніше. Лише четвертій зміні начальників вдалося втриматися. Керівництво металургійною промисловістю перейшло до рук молодих, недосвідчених людей. Вони навіть не проявили переваг молодості, бо сам принцип їхнього відбору був неповноцінним. Люди, які тепер з’являлися, мали на своєму сумлінні сотні доносів, були винними в різноманітній брехні. Падали на коліна скрізь, де тільки натикалися на силу, і за своєю суттю були моральними та інтелектуальними каліками. Велика епоха індустріалізації Росії стала історією. Разом із Гвахарією, Рогачевським та Бірманом пішов у небуття героїчний час радянської металургії. Їх наступники були людьми нікчемними. Наслідки випуску продукції не примусили себе довго чекати.
…Новоприбулі щоденно приносили нові відомості про арешти в країні, але ми вже на це не зважали. Уряди республік майже цілковито були арештовані. Почалося це ще рік тому, коли керівник Республіки Білорусь товариш Черв’яков застрелився у своєму кабінеті. Газети повідомляли, що це було самогубство через сімейні обставини. Всього через тиждень після його смерті в Мінську було заарештовано весь уряд Білоруської Радянської республіки. Також і в Україні весь уряд неодноразово мінявся при допомозі ДПУ. Я не наводжу тут прізвищ. Хто за кордоном що-небудь знав про голову Ради Народних комісарів України товариша Любченка, або про секретаря Дніпропетровського обласного комітету партії товариша Хатаєвича? Для всіх нас кожне з цих прізвищ означало цілий світ.
У нормальні часи, ще перед «великою чисткою», секретар обласного комітету партії керував областю. Тепер його місце зайняв керівник обласного НКВС. Майже всі секретарі обкомів країни були заарештовані. Хатаєвича дуже поважали, бо він був правильною людиною, завжди приходив на допомогу знедоленим. У Харківській області було заарештовано секретаря Демченка. Але нам від того вже не було ні холодно, ні жарко.
Цікавою постаттю був колишній секретар Харківського обкому партії Постишев. У 1933 році, в найтяжчий час, Сталін послав його в Україну. Постишев, хоч формально й підлягав Косіору, став першою людиною в Україні. Сталін доручив йому завдання очистити від націоналістів партійний та державний апарати. Під час тієї «чистки» в Харкові застрелився український народний комісар Скрипник, старий більшовик, член Центрального комітету. Постишев прибрав до своїх рук усю владу в Україні й зробив це з молодецьким розмахом. Його можна було побачити скрізь. Народ любив його, незважаючи на те, що його правління було дуже суворим. Він мав приємний вигляд. Коли 1 Травня чи 7 листопада колони крокували повз урядову трибуну, всі завжди шукали очима рослу, кремезну постать сивіючого Постишева.
На початку 1938 року поширилася чутка, що Постишева послано до Поволжя. Поволжя було тим місцем, куди спочатку переводили усунутих керівників. Потім заговорили про його арешт. Постишев був єдиним членом партії, який за короткий час здобув собі в Україні величезну популярність серед робітників і селян. Це його й згубило. Сталін знищував кожного, хто намагався позмагатися з ним у популярності серед народних мас.
Потім пішли найбільш видатні воєначальники. З числа п’яти маршалів було розстріляно Тухачевського. Блюхер та Єгоров були заарештовані. Про долю Будьонного ходили різні чутки. Лише Ворошилов ще засідав у Політбюро. Портрети Будьонного було знято.
Говорили, що його арештували, а потім звільнили. Було повернуто і його портрети.
Ліквідація керівних кадрів Червоної армії вразила нас до глибини душі. Все, що відбулося пізніше, уже так не вражало. Весь народ любив армію в тій мірі, в якій ненавидів ДПУ. Я дуже пам’ятаю свої власні настрої. У лютому 1937 року, уже після третього виклику до ДПУ, я йшов Пушкінською вулицею Харкова дуже пригнічений.
Назустріч мені рухалася колона червоноармійців. Солдати співали.
Сльози навернулися мені на очі, хоча я вже давно в глибині душі порвав з партією. Червона армія лишалася для мене символом революції.
