Труднощі з постачанням я знав із власного досвіду роботи в інституті й на будівництві. Основне зло полягало в тому, що керівники будов та директори заводів мали більше грошей, ніж коштували потрібні їм товари. Державні ціни на промислову продукцію та сировину, — якщо їх порівнювати з цінами вільного ринку, — були дуже низькими. Отже, постачання цими продуктами мало бути лімітованим. Інакше, кожне підприємство намагалося набрати побільше, наприклад деревини, й продати її своїм робітникам за низькими цінами. Переважна частина робітників і селян у Радянському Союзі мешкала в невеличких будиночках. Деревина є бажаним матеріалом для будівництва й опалювання. Але кубометр дерева, проданий державою своїм споживачам, коштував у чотири рази більше за кубометр, що ішов на заводи для випуску продукції. Ця різниця цін роз’їдала радянське народне господарство як ракова пухлина. Кожен завод, кожен інститут, кожна будова намагалися увірвати якомога більше сировини. Вони пожадливо хапали все, що можна було вхопити, і забивали тим добром свої склади. В нашому інституті на складі лежало декілька тонн міді, що складало нашу десятирічну потребу. Але начальникові відділу постачання все здавалося, що її мало.
Те ж саме робилося на всіх інших підприємствах Радянського Союзу. Одні мали багато цементу й не мали деревини, інші ж — навпаки. Але в обох випадках робота стояла. Союзні закони забороняли підприємствам обмінюватися товарами. Але це правило порушувалося, що й давало можливість якось виходити зі становища.
Начальник служби постачання в Макіївці мав у своєму розпорядженні величезні склади, на яких було накопичено добра на кілька десятків мільйонів. Він був щасливим, бо не мучився, як інші постачальники. Величезний авторитет Гвахарії відчиняв йому в Москві всі двері. Успіхи в будівництві Макіївки дуже втішали Орджонікідзе, і він не відмовляв племінникові ні в чому.
Якось Гвахарія викликав головного бухгалтера:
— Скільки коштують наші склади?
— 20 мільйонів, товаришу директоре, і ця сума постійно збільшується. Маємо труднощі з виплатами на наступний місяць. Якщо споживачі вчасно не сплатять гроші, а банк не дасть кредитів, у нас не стане грошей на виплату заробітної плати.
— Громадянине бухгалтере, з цього часу бухгалтерія отримуватиме премію в розмірі 1% готівкою від суми, що є в банку. Спеціальним розпорядженням я визначу спосіб, як розділити ті гроші між вами та вашим штатом. Отож, дбай про реалізацію всіх матеріальних покладів та уникай збиткових набутків. Із керівником відділу постачання я поговорю сам. Але ти мусиш мені доповідати, коли постачальники робитимуть нерезонні заявки.
Керівника служби постачання Гвахарія поставив ніби між Сціллою та Харібдою, дозволивши йому тримати на складах лише обмежену кількість товарів на суму в 10 мільйонів. Я, природно, не пам’ятаю чисел, а подаю їх лише для приблизної орієнтації. За все, що перевищувало ці ліміти, відділ постачання мав платити бухгалтерії. З іншого ж боку, бухгалтерія мала сплачувати службам постачання, якщо його запаси були нижчими за максимально допустимі.
Щоб запобігти ситуації, коли керівництво відділу постачання постарається позбутися всіх своїх запасів якомога швидше, щоб отримати максимальну винагороду, Гвахарія примусив їх укласти угоди з різними підрозділами комбінату. Ці підрозділи подавали свої заявки на майбутній квартал за місяць до його початку. Служба постачання мала платити штрафи, якщо не виконувала заявок. Вона постала перед дилемою: з одного боку, не багато купувати, бо це потребує дуже багато грошей, і, отже, доведеться сплачувати премію бухгалтерії. З другого ж боку, якщо купувати замало, доведеться сплачувати штрафи замовникам продукції.
Цими своїми принципами розрахунків Гвахарія раціоналізував усю роботу. Його досвід був узятий на озброєння Комісаріатом важкої індустрії і скоро ці принципи почали впроваджуватись у промисловість усього Союзу. Саме люди типу Гвахарії були ініціаторами стаханівського руху. Люди ж, подібні Олексію Стаханову та Марії Демченко, з’явилися не самі по собі. Їх поява була ретельно підготовлена партією та адміністрацією.
Проте Гвахарія мав у своїй біографії темну пляму. В 1927 році, під час відкритої дискусії в партії, він голосував за позицію Троцького. Однак він уже давно від цієї позиції відмовився і зробився вірним сталіністом. Але Сталін мав добру пам’ять, він ніколи не забував гріхи молодості Гвахарії. Доки був живий Орджонікідзе, Гвахарія був у безпеці. Народний комісар помер одразу після процесу П’ятакова. Ходили чутки, що він завзято протестував проти мордування старих революціонерів, проти страшної брехні великих процесів. Він був єдиним серед членів Політбюро, хто міг вільно розмовляти зі Сталіним. Інші, так само як і кожен із нас, — боялися гніву тирана, і внаслідок цього, — акцій ДПУ. Через тиждень після вибуху гніву Орджонікідзе помер. Із уст в уста передавалася телефонна розмова, яку він збирався мати з Єжовим:
