Постишев був першим членом (якщо бути точним, то кандидатом у члени) Політбюро, якого було ліквідовано. Невдовзі настала черга інших. Намісником Сталіна в Україні був Косіор. Була то людина безбарвна, але водночас найвпливовіша в країні. Він був секретарем Центрального комітету Компартії України й членом всесоюзного Політбюро. У Політбюро засідали провідні народні комісари, голова Верховної Ради Калінін, Генеральний секретар партії Сталін, секретарі Московського та Ленінградського обкомів і секретар Центрального комітету Компартії України. В руках цих десяти чоловік була сконцентрована державна влада. Члени Політбюро ніколи не виявляли щонайменшої схильності до опозиційних тенденцій, більшість із них переможно боролася разом зі Сталіним із опозицією.
До них належав і Косіор. Здавалось, що така персона є недоторканною для ДПУ, і сам Єжов мав стояти перед людьми типу Косіора в стійці струнко.
Майже всі звинувачені з волі ДПУ ставали шпигунами. Велика частина звинувачених були водночас і терористами. Вигадані терористичні замахи були спрямовані не лише проти Сталіна, а й проти всіх членів Політбюро. Вже на зінов’євському процесі 22 серпня 1936 року Вишинський звинуватив троцькістів у тому, що «вони піднесли руку на вождів нашої партії Сталіна, Ворошилова, Жданова, Кагановича, Орджонікідзе, Косіора й Постишева».
Під цим кутом зору причини зміщення й імовірного арешту Постишева видаються загадковими. Людина, котру опозиціонери хотіли знищити, сама була арештована як опозиціонер? Це було більше, ніж загадковим. Але попереду було ще дивніше.
У Харківській в’язниці НКВС і на Холодній Горі сиділо близько п’ятдесяти студентів, звинувачуваних у терорі. Вони, начебто, створили організацію, що мала на меті вбивство секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України, члена всесоюзного Політбюро товариша Косіора. Слідство проти цієї групи тяглося нескінченно довго. Про цю справу знала вся в’язниця. У «брехайлівці» завжди можна було зустріти когось із цих студентів, оскільки ДПУ не мало змоги їх ізолювати, бо їх було забагато.
Вони вже зізналися в усьому і з усіма подробицями. На якійсь партійній конференції вони мали вимкнути світло і під час загального замішання вбити Косіора. Слідчий під час слідства, що тяглося майже рік, завдав собі немало мороки, доки узгодив усі протоколи й провів усі очні ставки. Слідство було майже закінчене, коли в 1938 році стало відомо, що Косіор сам заарештований як троцькіст.
У сусідній з нами камері сиділо двоє студентів з цієї організації. Вони зізналися, що, як контрреволюційні троцькісти, замахнулися на життя партійного вождя товариша Косіора. В піднесеному настрої ми негайно передали їм новину про арешт Косіора. Що тепер буде? Уся павутина брехні ДПУ, так старанно зіткана, виявилася порваною. Що ж тепер виходить? Троцькісти вчиняють змову проти троцькіста Косіора? Чи, може, в контрреволюційних лавах панує таке безладдя, що вони навіть не знають, хто до них належить? Чи, може, троцькіст Косіор наказав здійснити терористичний акт проти себе самого?
Товариші поздоровляли обох студентів: «Напевне тепер вийдете на волю, а слідчого заарештують».
Кілька днів не було ні слуху ні духу. Потім обох викликали на допит. Повернулися вони побиті до крові. Їхні товариші були обурені: «Що з вами зробили? Чого вони зараз від вас хочуть?» Кожен із них розповів одне й те ж. Слідчий зустрів кожного з них словами:
— Ти, вошивий троцькісте! Виявляється, ти ще й провокатор!
Гадаєш, що зможеш водити нас за носа? Говори правду про твої злочини, бо поламаємо ребра!
Хлопці стояли безпорадні. Вони вже давно попідписували протоколи. Що від них хотіли тепер? Слідчий свого часу вимагав замаху на Косіора. Зізналися. Що йому треба зараз? Слідчий цього не казав, а лише бив їх.
Через кілька днів справа прояснилася. Усі п’ятдесят студентів довідалися через провокаторів, у чому вони мусять тепер зізнатися.
Кожен із них потім вніс ту саму поправку до протоколу: все, про що вони казали досі, відповідає дійсності за винятком однієї деталі — жертвою замаху мав бути не Косіор, а Каганович. Косіора вони, мовляв, назвали з метою збити з пантелику ДПУ й оточити його ореолом більшовика, якого опозиція хотіла вбити.
Слідчий був занадто лінивий для того, щоб починати слідство заново й заново писати протоколи. Скрізь, де в протоколах було «Косіор» він виправив на «Каганович». Правдивість кожної поправки в’язні ствердили своїми підписами. Все було в ажурі. Протокол було відправлено до «ОСО», а студентів — до Сибіру.
