Друга світова війна вибухла 1 вересня 1939 року. В той день я сидів у внутрішній в’язниці НКВС у Києві разом з шістьома товаришами в одній камері. Про початок війни я довідався лише в кінці листопада 1939 року, будучи в Москві в Бутирці, тобто майже двома місяцями пізніше. Але й серед в’язнів можна бути ясновидцем. Вікно нашої камери в Києві було закрите бляшаним коробом на такий манер, що денне світло потрапляло в камеру лише згори і було воно слабким. Електрична лампочка світила в камері вдень і вночі. Вуличний шум досягав наших вух. Звук був єдиним нашим зв’язківцем із зовнішнім світом. У перших числах вересня ми почули, що на волі діється щось незвичне. Не маючи змоги збагнути, що трапилося, я почав пильно прислухатися. Потім промовив: «Це війна!» Мої товариші не йняли мені віри. Наступного дня була «виписка». В’язні, які мали гроші на своєму тюремному рахунку, могли раз на місяць замовити в тюремній крамниці — «лавочці» — продукти харчування на суму до 50 карбованців. Тим разом забракло цукру й мила. Я повторив: «Товариші, думаю, що це війна». Ще через день після пробудження я сказав утретє: «Товариші, вибухнула війна». Моя впертість обридла іншим. Генерал Богуцький, котрий сидів поруч зі мною, однорукий герой громадянської війни й керівник київського повстання, повернувся до мене:
— Олександре Семеновичу, як могла прийти така думка у вашу голову? З ким нам воювати? З німцями щойно, як каже Лебедєв, підписано пакт. Війна зараз — ще річ неможлива.
Тиждень по тому прибув в’язень із Чернігова і приніс новину про підписання пакт з Ріббентропом.
— Григорію Івановичу, я не знаю, з ким воюємо, — відповів я своєму товаришеві. — Але я певен, що діється щось незвичайне. Хіба ви не помітили, як усе частіше вулицями міста крокують солдати і що ввечері їх повертається в місто менше, аніж виходить уранці?
Щоранку під нашими вікнами проходили військові підрозділи.
За тупотінням ніг та за співами можна було більш-менш точно оцінити їх кількість. Вони виходили вранці з казарм і йшли, напевно, на плац для навчань, звідки повертались увечері. Раніше я ніколи не помічав різниці в їхній кількості вранці й увечері, але останнім часом ця різниця стала очевидною. Можливо, частина солдатів ішла на залізничну станцію, звідкіль відправлялася на фронт. До того ж вулицею під нашими вікнами солдати стали марширувати протягом усього дня в обох напрямках.
— А зникнення цукру й мила з «лавочки»? Київ є осередком виробництва цукру. Це просто смішно, що в Києві його немає. Або люди почали робити запаси цукру, або уряд припинив його продаж, роблячи запаси для війни. Запевняю вас, товариші, щось сталося.
На декого мої докази справили враження, але не було ніякої можливості перевірити мою гіпотезу. 11 вересня мене було переведено до Москви.
Перший тиждень я перебував на самоті. Потім прибув молодий секретар якогось районного партійного комітету, який, однак, теж нічого не знав. Тижнем пізніше відчинилися двері й увійшов великий, трохи сутулий чоловік, з вигляду неначе монгол. Очі його світилися, але він погано розмовляв російською: виявився башкиром, його було привезено з Уфи для проведення слідства. По дорозі до Москви, завдяки надзвичайному випадку, йому до рук потрапила газета. Він розповідав:
— Розпочалася війна. Росія і Німеччина поділили між собою Польщу. Німці ведуть війну проти Франції та Англії.
Ця звістка видалася нам настільки неймовірною, що ми не повірили жодному його слову. Ми попросили прибульця розповісти про себе. Виявилось, що він Народний комісар РСК (робітничо-селянського контролю) республіки Башкирія. Коли вступив до партії?
У 1917 році. Становище до революції: пастух. Ми вирішили, що його повідомлення є не що інше, як «качка». Наш товариш образився. По в’язницях часто розгулювали відомості, взяті просто з повітря, і ми мали за правило вірити лише тому, що знаходило підтвердження з інших, цілком незалежних джерел.
Через тиждень знову відчинилися двері й до камери зайшов новий, брунатного кольору чоловік. Колір наших облич, позбавлених повітря і сонця, став сіро-зеленим. Прибулий вразив нас своєю засмагаю. Він зайшов, кинув на нас погляд, і, ні слова не кажучи, притулився до батареї. Подібної поведінки мені не доводилося спостерігати з початку 1937 року. Три роки тому, на початку мого ув’язнення, дуже мало людей розуміли, що з ними сталося, і тому в перші дні після арешту відмовлялися від спілкування зі своїми співкамерниками і не хотіли нічого розповідати про своє життя. Вони мали інших за контрреволюціонерів, білогвардійців, ворогів народу, партії та держави. Самих же себе мали за вірних радянських людей, які лише через фатальну помилку опинилися в такому місці. Від того часу минуло три роки. Незважаючи на герметичну ізоляцію, інформація про те, що діється у в’язницях, діставалася до людей на волі.
Радянська громадськість уже почула, що за мурами в’язниць сидять невинуваті. Але той чоловік, здавалось, про те не відав.
