Був то дебелий блондин, з правильними рисами обличчя. Мав десь близько 35 років. Одягнений був краще, аніж звичайні радянські люди. Спочатку він не говорив нічого, а тільки прислухався до наших розмов. Час від часу я накидав на нього оком і помічав, що він здивований нашими балачками. Ми говорили про справи слідства та про політику взагалі. Якщо навіть не брати до уваги суті наших балачок, то за нашим жаргоном, за нашим способом висловлювати свої думки він не міг не помітити, що всі ми є членами партії. Комуністи Радянського Союзу відрізняються від безпартійних уже самим способом висловлюватися. Цьому способу притаманна певність у собі, що відрізняла їх від інших. Вони звиклися з почуттям, що є володарями країни. Те почуття не полишало їх навіть у в’язниці.
Новоприбулий якихось півгодини мовчки прислухався до нашої розмови. Потім не витримав і звернувся до мене:
— Ви член партії?
— Так.
— Давно?
— З 1925 року.
— А ви? — запитав він башкира.
— З 1917 року.
— А ви?
— Вступив до партії в 1930 році й був з жовтня 1937 і до самого свого арешту секретарем районного комітету в Х., — відповів наш наймолодший товариш.
— О Господи! Що ж ви тут робите?
— А що ви тут робите? — відповіли ми.
— Якщо йдеться про мене, то це помилка. Мене скоро викличуть і все з’ясується.
— А коли йдеться про нас, то це також помилка.
— Але ж то неможливо.
Він відвернувся від нас і знову замовк. Ми перестали звертати на нього увагу й продовжили нашу розмову. Час від часу ми задавали йому якісь незначні запитання. Він відповідав коротко й було видно, що він намагається уникати контактів з нами. Зі свого боку, в стосунках з ним ми проявляли терпимість. Його потаємність була явним анахронізмом. У 1937 році арештовані ще могли так себе поводити, але й тоді це робила лише незначна меншість.
Увечері його викликали на допит. Повернувся він пізно вночі й розбудив нас.
— Товариші, що тут діється? Поясніть мені, Бога ради. Я ж теж людина.
— Ми ж хотіли з тобою поговорити, але ж ти сам не захотів.
— Я уявлення не мав, куди потрапив. Це божевільня.
— Зараз ти в гарному місці, потрапив сюди в добру пору. Маєш щастя.
— Дуже дякую. Розкажіть мені, як довго ви тут сидите?
— Я знаходжуся вже три роки під слідством. Інші — менше.
— У чому тебе звинувачують?
— Саботаж, терор, диверсії, шпигунство, контрреволюційна агітація. Коротко кажучи, повне меню.
— Чи належали раніше до опозиції?
— Ні. Але мене взяли зовсім не за це. Розкажи про себе. Де працював?
— В апараті Наркомінсправ.
Ми нашорошили вуха. За час нашого перебування за ґратами ми зустрічали людей найрізноманітніших професій. Люди з апарату важкої промисловості й Народного комісаріату оборони, люди з заводів та полів. Апарат партійний було репрезентовано так само, як і апарат радянський, наукові інститути так само, як лікарні, слідчі, прокурори так само як комісари з апарату НКВС. Але нікому з нас ще не стрічалися люди з Норкомінсправ. Наркомінсправ — то Народний комісаріат іноземних справ. Комісаріат мав невеличкий штат у Москві, а всі його працівники знаходилися за кордоном. Справа нас зацікавила, і ми слухали його дуже уважно.
— Що робив у Наркомінсправ?
— Я дипломат.
— Що робити дипломатові в Москві?
— Я не мешкаю в Москві, а приїхав із-за кордону.
— Коли був останній раз за кордоном?
— Тиждень тому.
Ми захвилювалися. Чоловік, який тільки-но прибув із-за кордону, та до того ще є дипломатом, являв для нас усіх сенсацію. За роки перебування в ув’язненні зарубіжжя цілковито зникло з нашого обрію. Ми думали переважно про життя в таборах, куди збиралися. Оптимісти мріяли про відновлення свободи в країні. Про зарубіжжя ж не думав ніхто.
— Де були?
— У Китаї. Я радник радянського посольства в Гонконгу.
— Сядь на своє ліжко й розкажи нам усе попорядку. Як ти сюди потрапив?
— То невесела розповідь. У Гонконгу я отримав депешу від заступника народного комісара Потьомкіна з вимогою тимчасового приїзду до Москви — Молотов хоче мати довідку про ситуацію в Китаї. Я полетів через Сінцзян до Алма-Ати. Коли виходив з літака, до мене підійшли гебісти й поцікавилися моїм прізвищем. Потім оголосили, що я заарештований. Я намагався звернути їхню увагу на те, що це помилка й показав свої дипломатичні папери. Вони відповіли, що мають наказ із Москви та що повинні мене туди спровадити.
Якщо це помилка, і вони в тому переконаються, то я буду негайно звільнений. Спочатку мене повезли автомобілем, а далі вже потягом до Москви. В Москві прямо з залізничної станції мене було привезено до вас у камеру. Все інше знаєте самі.
— А що сказав слідчий?
— Гадаю, що він здурів. Повідомив, що я японський шпигун, а опріч того, — троцькіст. Що я вже чотири роки служу японській розвідці. Питав, хто мене завербував. Вимагав, аби я видав йому людей зі своєї організації, особливо тих, які працювали разом зі мною в посольстві в Гонконгу. Він також захотів знати, хто працював на мене та на японців в радянській секретній службі в Східній Азії.
Спочатку я мав все це за дурний жарт. Потім розгнівався.
— Тебе били?
