Природно, що королі-суперники з півночі та півдня захотіли того ж, що мав народ Крески. Вони об’єдналися для вторгнення, але народ королеви Крески відчайдушно захищав те, що створив. Королева особисто звернулася до армій загарбників з такими словами: якщо вони завоюють її землі і захоплять поля, то, звичайно, отримають запаси одразу, проте знищать саму причину існування цих запасів. Хіба вони не розуміють, чому її люди ситі й сильні?
Коли три армії вже приготувалися до страшної битви, Креска вирішила зустрітися з очільниками супротивників віч-на-віч. Стоячи перед ними, вона запитала, чи бояться вони. Вони засміялися і сказали, що не бояться її. На що королева промовила:
— Не бійтеся мене — бійтеся
Вислухавши багато переконливих порад від своїх радників, королі погодилися. Креска стала першим конаґом, а нові королівства Нортерра та Судерра, що були незалежними, стали разом з тим частинами Співдружності «доти, поки наші землі процвітатимуть». З плином століть процвітання продовжувалося, і люди відновили світ, який древня раса покинула.
— Чи завжди обгрунтовані причини для війни? — запитав Мандан. — А як щодо війни тридцять років тому? Здається, ніхто не знає точної причини.
— Я впевнений, що причини були, — пробурмотів Конн, хоча він не міг назвати їх. — Мій батько вважав причини достатніми, коли послав мого брата і мене через море битися там.
— Королевич Болам був первістком, але він не вирушив на війну, — зазначив Мандан. — Якщо знову буде війна, хіба я не можу просто послати Адана та дядька Колланана? Чому мені потрібно навчитися битися?
Конндур нахмурився.
— Це не був би шлях справжнього конаґа.
Мандан продовжував тиснути.
— Конаґ Кронін послав вас обох замість Болама. Ти постійно повторюєш, що він би став видатним правителем.
— Іноді ти ставиш занадто багато питань, — зітхнув Конн, — і це не правильні питання. — Несподівано він швидко обійняв Мандана, що спантеличило їх обох. — Я допоможу тобі, синку, чим зможу. Ми будемо правити і зробимо все можливе задля Співдружності. Разом.
Здивований, принц затремтів, обіймаючи свого батька, після чого вони ніяково розійшлися. Конндур швидко вийшов із кімнати, а Мандан знову став перед портретом, повільно киваючи сам до себе.
Як Хоробрий, пов’язаний зобов’язаннями із конаґом, Уто часто залишав Конверу для вирішення справ у інших повітах, зустрічей з вельможними лордами, перевірки таємних робіт з видобування морських перлів на далекому північному сході. Однак іноді йому доводилося повертатися додому, щоб виконувати інший обов’язок — обов’язок Хороброго.
Багато століть поспіль раса напівкровок селилася в не позначених ніде поселеннях, які кровожерні загарбники з Ішари не змогли б знайти, якби ворог коли-небудь вторгся до Співдружності. Хоробрі заприсяглися, що вони більше ніколи не опиняться всі в одному місці, де їх можна було б убити всіх разом, як це сталося дуже давно з їхньою колонією, на яку вони покладали великі надії. Коли Уто їхав лісом на своєму гнідому коні, то відчував вир ненависті, що палала всередині, наче полум’я у печі, але він гасив її, підкоряючи собі.
Він їхав стежкою, вдихаючи аромат дубів та вічнозелених дерев, а потім відчув запах вогнища, коли натрапив на першу з дерев’яних осель. Поселення Хоробрих мало лише двадцять будівель — затишних будинків зі зрубу, невеличких городів, дерев’яних жолобів для відводу води з гірських потоків. Уто почув, як діти тренуються на затуплених мечах на відкритому майданчику у формі кола.
Старий учитель стояв, криками підбадьорюючи і критикуючи своїх підопічних. Четверо дітей Хоробрих, три хлопчики та одна дівчинка, проводили ближній бій, що був смертельно серйозною справою, але одночасно й грою. Їхній інструктор стояв без сорочки, щоки та голова гладко поголені, а худорляве тіло настільки м’язисте, що виглядало наче вирізьблене з корча.
Дівчина замахнулася пласкою частиною свого клинка та вдарила одного хлопця в плече.
— Мертвий! — крикнула вона.
— Я все ще можу битися, навіть з однією рукою!
— Так, ти міг би, — сказав старий вчитель. — І тобі, можливо, доведеться. — Почувши наближення коня, він одразу просяяв, бо впізнав вершника. — Уто! Тобі вже час повертатися?
— Я чув, що цим дітям потрібен кращий тренер, Онзу.
Старий відповів насмішкувато:
— Тебе я добре навчив.
Спішившись, Уто прив’язав коня до дерева.
— Найближчим часом їм, можливо, доведеться бути кращими за мене. — Його лице потемніло. — Ішаранці знову напали на Міррабай. Якщо конаґ Конндур дослухається до голосу розуму, ми зможемо нарешті вступити у війну з нашими ворогами.
Онзу зрадів:
— Тоді ти приніс добрі новини.
— Ніщо про Міррабай не є доброю новиною, — відказав Уто, знову ставши похмурим. — Не цього разу, і не востаннє.
— Біль — це те, що рухає нас вперед, бо ми, Хоробрі, не можемо озиратися на минуле.
