Уто похитав головою.
— Ми повинні пам’ятати про минуле, бо те, що ішаранці зробили з Валаерою, не повинно ніколи повторитись, не повинно забутися.
— Цього не станеться. Саме тому ми підтримуємо чистоту крові Хоробрих. Саме тому ми залишаємося напоготові. — Дозволивши дітям продовжувати тренування, старий Онзу підійшов потиснути руку Уто. Вони пішли до його невеликого будинку зі зрубу. — Ти тут, щоб провідати мене? Чи ти прибув для того, щоб виконати свій обов’язок?
— Я завжди виконую свій обов’язок, — відповів Уто.
Старий осміхнувся.
— Чет буде задоволена. Вона приїхала вчора з цією ж метою, і я думаю, що її хвилювало те, що саме я буду тим, хто розділить з нею ліжко.
— Ти береш на себе цей обов’язок занадто часто, — сказав Уто. — Багато дітей Хоробрих мають твої очі та ніс.
Онзу клацнув язиком.
— Я служу там, куди мене кличуть.
— Як і я. — Уто слідував за чоловіком повз сад.
Біля саду старого вчителя стояла різьблена дерев’яна фігура чоловіка-Хороброго в стародавньому одязі — це був Олан, сповнений надій ватажок першого поселення, яке він намагався заснувати в Ішарі. Коли вони проходили повз нього, Уто потягнувся, щоб погладити різьблене обличчя, думаючи про мрії цього чоловіка. Якби тільки Олан досяг успіху, раса Хоробрих процвітала б на власному континенті...
Онзу помітив його зацікавлення.
— Ішаранці досі нападають на нас, і ми досі присягаємося вбивати їх. Чи платять наступні покоління за злочини своїх предків? — Він похитав головою. — Цьому має бути покладено край.
Ці слова не переконали Уто.
— Можливо, через тисячу поколінь вони заплатять достатньо за те, що заподіяли нам. Але поки ні.
Одинадцять століть тому багато Хоробрих вирішили залишити старий світ і шукати свою землю обітовану там, де б вони могли створити нове поселення. Очолені прозорливим Оланом, вони збудували флот, на якому вони дісталися через море до нового світу, розташованого далеко на схід. Першопрохідники вже бачили береги Ішари, пишні ліси, родючі рівнини, жменьку поселень, побудованих першими людьми, які подалися туди наприкінці воєн Лютих. Тисяча Хоробрих на кораблях покинули стару зранену землю і вирушили до далекого континенту.
Прибувши до нових берегів, вони витягли кораблі високо на берег і більше не збиралися озиратися назад. Переселенці рубали дерева, добували камінь і поступово створили прекрасну колонію, яку назвали Валаерою. Вони вирощували сільськогосподарські культури, полювали, розширювали своє поселення.
Невдовзі їх виявили люди Ішари, які поставилися до них із підозрою, їм не подобалося сусідство із цими незнайомцями, цими загарбниками — а надто через те, що Хоробрі були схожі на страхітливих Лютих з їхнього минулого. Сповнені надій на краще першопрохідники недооцінили ненависть та страх ішаранців. Вони були Хоробрими, тож були впевнені, що зможуть захистити себе.
Але не від божків.
Якось уночі ішаранці зібралися біля поселення, оточили Валаеру і спустили одну зі своїх мерзенних істот для знищення колонії. З тисячі першопрохідників-Хоробрих понад сім сотень були вбиті під час цього нападу. Решта, на чолі з важко пораненим Оланом, були змушені рятуватися морем, роздобувши кілька старих суден, які залишили колись високо на березі.
Коли їм з останніх сил вдалося доплисти додому у Співдружність, лише ненависть утримувала їх серед живих. Повернувшись, Хоробрі стали жорсткішими, перетворившись на новий вид бойової сили. Коли Олан повідомив трьом королівствам про віроломство ішаранців, Хоробрі, що повернулися, заприсягнися захищати Співдружність. Але поміж собою раса напівкровок з покоління в покоління передавала пекучу жагу відплати, яка коли-небудь настане.
У той час, як частка крові Лютих у жилах людей сильно зменшилася, оскільки нащадки змішаної крові мали більше дітей, чистокровні Хоробрі присяглися ніколи не ставати слабшими, ніколи не дозволяти своїй магії згасати.
Деякі Хоробрі утворювали сім’ї з людьми. Уто, безумовно, також. Кохання стало для нього несподіванкою, коли він зустрів Мареку, що мала лише краплю крові Лютих, але для нього вона була особливою, як і їхні доньки. Більше тридцяти років тому, коли його попросили допомогти з охороною острова Фулкор від можливого вторгнення Ішари, він не зміг відмовити через обітницю конаґу. Уто попрощався з родиною в Міррабаї і відплив до нового посту в острівному гарнізоні, залишаючи дружину та дочок без захисту...
Історія вже вимагала, щоб ішаранцям не пробачили те, що вони вчинили з колонією Валаера, а після того, як вони до того ж вбили його родину в Міррабаї, Уто ніколи не пробачить
Для збереження своєї раси кожен Хоробрий мав урочистий обов’язок зачати одну дитину чи декількох з чистокровною Хороброю, щоб їхні діти зберегли ту саму кількість крові Лютих із покоління в покоління. Романтики в цьому Уто не вбачав. Він кохав Мареку, і це було єдине кохання, що він мав у серці, — проте він все ще міг мати потомство.
