Елліель загубила ліхтар, але бачила перехрестя попереду. Двоє гірників бігли тунелем, кричали, їхні ліхтарі підстрибували, наче маленькі танцюючі вогники.
— Зачекайте! — гукала вона. — Мені потрібна допомога!
Однак вони не зачекали. Якщо тунелі обваляться, не виживе ніхто.
Тягнучи незнайомця далі й відкидаючи штаб, жінка натрапила на розчавлене тіло Джандре. Побачивши його, Елліель відчула ще нагальнішу необхідність витягти незнайомця звідси — і врятувати й своє власне життя.
Ширші тунелі були укріплені дерев’яними брусами, а це означало, що вона недалеко від виходу. Гуркіт тривав уже кілька хвилин. Вона квапилася, якимось чином знаходячи в собі неймовірні сили.
Темноволосий незнайомець задихався, чіпляючись за неї. Він розплющив очі, але, схоже, не міг зрозуміти, де він.
Від останнього поштовху з гучним, скреготливим стогоном стеля розламалася і сповзла перед нею. Елліель додала швидкості і побігла до обвалу, хоча знала, що вони будуть поховані під ним або опиняться в пастці позаду нього. Проте іншого виходу вона не бачила. Звичний шлях їм було перекрито.
Коли стеля падала, незнайомець застогнав і смикнувся. Вона відчула поколювання через його шкіру. Повітря засяяло просто перед її очима, і невидима сила відкинула вбік падаюче каміння, очищаючи для них шлях.
Елліель не питала, що сталося. Вона побігла вперед, тягнучи його до зовнішніх тунелів, де охоплені панікою шахтарі продовжували вибігати з виходів. Наче диво, вона побачила попереду благословенне сонячне світло, хоч його затьмарювали кам’яний пил і пара, що виривалися з шахт. Елліель зрозуміла, що плаче.
Не здавшись, вона потягла чоловіка за собою, а він тримався за неї. Її горло палало від натуги, випарів сірки та пилу. Елліель вибралася на денне світло і відчула приємне вдоволення, що врятувала цього екзотичного незнайомця, ким би він не був.
Щоб король Адан міг якомога швидше дістатися Нортерри і попередити короля та мешканців, Шелла дін Орр запропонувала п’ятьох досвідчених Утауків, які мали вивести його з пустки. Гостинні одноплемінники виявилися доброю компанією і знайшли набагато коротший і більш відлюдний шлях, ніж головна дорога.
Коли нарешті вони побачили обнесене муром місто Феллстафф, Утауки попрощалися з ним і Адан поїхав уперед сам. Відчуваючи щось лиховісне в повітрі і щулячись від навислого сірого холоду, він подумав про зловісне попередження королеви By стосовно крижаних Лютих. Король сподівався, що прибув вчасно.
Стурбовані робітники працювали по обидва боки дороги навіть у сутінках, будуючи барикади. Каменярі тягли вози з камінням і встановлювали будівельні блоки для укріплення зовнішніх стін. Люди копали траншеї в кам’янистому ґрунті, розширюючи оборонні рови. Адан відчув, як тілом пробігся холодок. Очевидно, його дядько готувався до війни.
Проминувши ворота і проїхавшись вулицями Феллстаффа, він побачив численні чорні стяги, що висіли на висічених з каменю стінах. Святилище пам’яті, дзвіниця й сам замок у середмісті були задрапіровані на знак жалоби. З поглибленням сутінків на вулицях запалювали ліхтарі. Адан сповільнив свого коня, натягнув на плечі непоказний мандрівний утаукський плащ і вдихнув холодне повітря. Ніхто не впізнав короля Судерри, бо він був одягнений як звичайний вершник.
Під’їхавши верхи до в’їзду в замок, також завішений чорним, Адан зустрів двох вартових, які застигли в настороженому очікуванні. На них були шкіряні нагрудні обладунки, кольчуга та поножі. Кожен тримав ясеневий спис із зубчастим залізним наконечником. Така зброя вважалася радше парадною, проте саме зараз здавалася загрозливою. Вирази їхніх облич були жорсткі та серйозні.
— Ви прибули наприкінці дня, сер. Ми вже збираємося зачиняти ворота замку на ніч.
— Тоді я приїхав саме вчасно. Я — король Адан Старфолл із Судерри, і я маю невідкладну справу до свого дядька.
Вартові були здивовані, однак не вражені. Один із них очевидно відчув полегшення.
— Думаю, він буде радий бачити вас. Нам може знадобитися допомога Судерри.
— Південь також у небезпеці, Володарю? Тут страшні зміни. Трагедії. — Солдат похитав головою.
Адан відчув ще більший острах і потребу діяти швидше.
— Відведіть мене до Колланана. Хутчіш!
Усередині замку чорні запони на вікнах наповнювали кімнати новими тінями. Смолоскипи горіли у тримачах на стінах, однак запахи смоли та диму не створювали затишку.
Видатний дядько Адана зустрів його у своєму особистому кабінеті, де над каміном висів його знаменитий бойовий молот. Колланан підвівся, щоб привітати гостя.
— Адане Старфолле, як прикро, що ми зустрічаємося за таких обставин! — Його зазвичай акуратна борода була неохайною, всипане сивиною волосся розтріпалося, очі блукали. Він несподівано схопив Адана у свої ведмежі обійми. — Мій молодий небоже, я радий, що ти приїхав. Як ти дізнався?
Адан звільнився від обіймів, відчуваючи втому і тягар, що навалилися на його дядька. Його голос пролунав хрипко.
— Я й сам із новинами, дядьку. Навряд чи хтось із нас буде радіти розповідям один одного.
