— Боюся, у всьому цьому я не зможу тобі допомогти, юна леді. Тобі доведеться слідувати за власною допитливістю.
Вона рушила далі, мугикаючи собі під носа.
Щойно поштовхи в горі Вада припинилися, шахтарі Скрабблтона гарячково взялися розбирати тунелі, шукаючи вцілілих. Високо на схилах із нової тріщини виривався стовп сірого диму.
Збентежені робітники винесли кілька понівечених тіл, а Елліель заходилася біля таємничого незнайомця із вкритого кварцом склепіння. Вона вивела його на свіже повітря і поклала на землю, перевіряючи, чи немає травм. Не промовивши жодного слова, чоловік сперся на лікті й ошелешено роззирався.
Блідий темноволосий чоловік заінтригував і налякав Елліель. На ньому були сірі нагрудні обладунки з якоїсь шкіри тонкої роботи з вкрапленнями луски рептилії. Широкий чорний пояс оперізував талію поверх сріблястих рейтузів, виготовлених не з тканини, а з тонкого тканого металу. Риси його були надзвичайно красивими, а форма обличчя така ідеальна, наче його створив бог. Очі мерехтіли, спокусливо виблискуючи глибоким синім кольором, ніби його райдужні оболонки складалися з подрібнених сапфірів. Схожість цього чоловіка на Лютих була помітнішою, ніж у неї самої як напівкровки, й Елліель знадобився певний час, аби зрозуміти, що це означало.
Безумовно, він був
Ще дивовижнішим був символ, витатуюваний на його щоці, — коло, з’єднане павутинням переплетених ліній і петель. Знак цей був майже ідентичним руні забуття, яку вона сама носила.
Погляд мовчазного незнайомця був сповнений запитань, а також фізичного болю. Обережно торкнувшись його ноги, Елліель визначила, де та була зламана.
— Потрібно вставити кістку на місце й зафіксувати, — мовила вона, сподіваючись, що він зрозуміє її мову. — Буде боляче.
Лютий мовчки показав, аби вона робила, що потрібно.
Вона нахилилася над ним, знаючи, як діяти. Очевидно, догляд за пораненими був умінням, якого вона не забула, а, можливо, і частиною її спадку Хороброї. Елліель поклала одну руку високо на його стегно, а іншу — трохи вище коліна. Схопившись міцно, вона потягла у протилежних напрямках з силою, з якою, вона була певна, не міг зрівнятися жоден шахтар. Коли зламані кінці стегнової кістки опинилися досить далеко один від одного, вона вирівняла їх і з’єднала.
Він сипло закашлявся від болю, потім тихо зітхнув. Його очі кольору подрібненого сапфіра вдячно дивилися на неї.
Елліель зафіксувала ногу, використавши шматки полотна та дерев’яні палиці, водночас інші шахтарі дбали про решту поранених. Усі були зайняті, зосереджені на нагальній справі, тому спантеличені шахтарі спочатку подумали, що вона врятувала когось із них. Однак незабаром вони зрозуміли, що не знають чоловіка зсередини гори і що він не зовсім людина.
Елліель знайшла Апвіна, зрадівши, що її товариш вибрався живим.
— Допоможеш перенести цього чоловіка до моєї кімнати в корчмі? Нехай там одужує.
Апвін переводив погляд з неї на приголомшеного незнайомця, що лежав на землі.
— Хто він?
— Не знаю, але хтось повинен подбати про нього. — Елліель перекинула одну руку незнайомця через плече, Апвін узяв іншу. Вони підняли Лютого, і він покульгав, намагаючись не зачіпати ногу, на яку наклали шину. Утрьох вони дійшли до корчми Шовона й провели чоловіка повз корчмаря та його дружину, які були зайняті приготуванням їжі для постраждалих городян.
Шовон здивовано подивився на незнайомця, маючи купу питань до Елліель, проте коли якась жінка, вкрита пилом, просунула голову у вхідні двері і гукнула, просячи ще гарячої води, корчмар поспішив до неї.
Завівши до її кімнати незнайомця-Лютого, вони з Апвіном обережно поклали його на її вузьке ліжко. Він простягнув здорову ногу на солом’яному матраці, а Елліель підняла перев’язану ногу і поклала поруч. Вона знайшла ковдру і заправила її так, аби йому було зручно.
Апвін дивився то на неї, то на незнайомця-Лютого, то на двері, наче хотів утекти.
— Там ще багато роботи. Вони досі не знайшли Джандре. Я повинен...
Не маючи сміливості сказати, що, тікаючи, помітила понівечене тіло його товариша, Елліель махнула рукою.
— Іди, я подбаю про цього чоловіка.
Вона пішла на кухню корчми й зібрала залишки фруктів, хліб, грудочку сиру, кухоль елю та чашку води, потім принесла все до своєї кімнати, щоби незнайомець міг поїсти.
Вологою ганчіркою вона протерла його чоло і підборіддя, витерла пил з куточків дивних очей, потім протерла витатуювану на щоці руну. Тут Елліель завагалася.
— Хто ти? Можеш говорити?
Він насупився, ніби намагаючись боротися з розумом, який не бажав працювати. Нарешті на поверхню виринуло слово.
— Тон.
— Тон? Це твоє ім’я? Чому тебе закрили в тій печері? Хто завів тебе всередину гори?
Він знову насупився.
— Я не знаю.
Хоробра дала йому шматочок сиру, зачекала, поки він прожує.
— Я ледве встигла тебе вивести. Пам’ятаєш поштовхи? Це вони тебе розбудили?
Незнайомець здригнувся, похитав головою.
— Ні. Це... це Дракон прокидається?
Вона присунула дерев’яний стілець впритул до вузького ліжка.
— Цього я теж не знаю.
